Алла Серова - Подвійне дно

Я намагаюсь зробити все швидко, але ножиці в мене манікюрні, тож справа посувається поволі. Але посувається, бо спочатку ноги, а потім і руки в нього вільні.

— Смужку на обличчі віддирай сам.

Але він не може. В нього відновлюється кровообіг у кінцівках, тож він аж скрутився від болю. З-під запухлих повік на мене благально глянули очі, та вже темно, він мене не зможе потім упізнати… Ну, добре, скотч я теж зніму, хай покличе на допомогу. Ось, одним різким рухом — і порядок.

— … твою мать!

— То ти ще й лаєшся? Нахаба! Ну, добре, бувай. Ось, візьми телефонну картку, подзвониш, куди тобі треба, там ще хвилин десять залишилось. Адреса — на будинку, глянеш на табличку. Телефон — ось, поряд, працює. За тобою приїдуть і порятують остаточно. А мені час іти.

Я ладна копняка собі дати, тому похапцем підводжусь. Як я раніше про це не подумала! Адже ті, в машині, мабуть вже завважили, що полонений зник, і скоро проїдуть своїм маршрутом у пошуках загубленого вантажу. Це якщо вже не мчать сюди. А тоді моя доля цілком визначена. Свідків розумні люди не залишають. Я б точно не залишила.

— Будь ласка, зачекайте! Прошу вас! Я не можу підвестись…

А, хай тобі трясця! Ні, не повернуся нізащо, полежить трохи і оклигає, міцний хлоп, я звернула увагу. Я йому нічого не винна.

— Ще хвилинку, прошу вас…

Я маю йти. Я повинна тікати звідси, бо інакше влипну в неприємну історію. І мені ніхто не допоможе, як ніхто ніколи не допоміг за все моє життя.

— Що ще?

— Якби мені десь перебути до ранку, хоч кілька годин…

— Вибач, але я не можу тобі в цьому допомогти. Якщо хочеш, можу викликати «швидку» чи міліцію.

— Ні, я не… Але ж ви десь живете? Я тільки до ранку, а там піду.

— Ні.

— Я заплачу.

— Забудь про це.

— Але я не можу поворухнутися, та ще й холодно.

— Кровообіг скоро відновиться, до смерті не замерзнеш, п’ятнадцять градусів сьогодні, осінь тепла. Ну, трохи застудишся — це що найбільше. Подзвони додому, хай за тобою хтось приїде, скажи, що вскочив у халепу. Не вплутуй мене в свої проблеми, я й так зробила для тебе більше, ніж треба, ти помітив?

— Так, я вдячний вам, але…

— Все, бувай.

Я не встигаю пройти й кількох кроків, як темряву прорізає світло фар. Машина ще далеко, та я чомусь розумію, що це та самамашина. Розуміє це і чоловік на тротуарі. Так, втекти я не встигну. Сховатись тут нема де. Ряд будинків і дорога.

Я хапаю напівпритомного чоловіка і тягну його до телефону. Де поділись затишні телефонні будки? Тепер — тільки сині пластикові навіси, і все. Ну що ж, спробую скористатися з того, що є. Я розстібаю свій плащ — довгий, до кісточок.

— Обхопи мене за поперек і притиснись, може, під плащем не помітять.

Я вставляю телефонну картку і беру слухавку. Машина вже зовсім поряд, а мій підопічний стиснув мене так, що дихнути не можна.

— Радіо-таксі слухає.

Фари машини хижо і безсоромно освітлюють мене. Ну що ж, помирати один раз. Від долі не втечеш.

— Будь ласка, пришліть таксі на ріг Української, недалеко від автомайстерні, біля автомата.

— Куди вам їхати?

Машина їде повільно, надто повільно. Ось зараз вони вийдуть, і тоді мені кінець. Все-таки добрі справи — не мій фах.

— До Будинку одягу.

— Чекайте, машина зараз буде.

Світло фар віддаляється. Невже вийшло?

— Гей, ти, не стискай мене так, мені боляче. Гадаєш, вони повернуться?

— Не скоро.

Біла машина з червоними літерами «Аргос-таксі» виринула з туману.

— Зроби вигляд, що ти п’яний.

Для цього йому не треба докладати жодних зусиль. Я тягну його до салону.

— Е, дівчино, а він не буде блювати?

— Ні.

Таксист з недовірою похитав головою і рушив. За вікном замелькала ніч. Ліхтарі, вітрини, реклама, чиїсь освітлені вікна, за якими чужі життя… Я люблю ніч, навіть зимову. Ніч теж сама собі, безвідносно до пори року.

— Ось, Будинок одягу.

— Будь ласка, трохи далі, до кегельбану.

— Як скажете.

Я розплачуюсь з водієм і тягну чоловіка з авто. Важкий, чортяка! Та він допомагає мені, як може, тому ми поволі просуваємося вперед, у темну вуличку, де стоять одноповерхові дореволюційні будинки. В одному з них є кімната, в якій я живу. Тепер навіть дві кімнати, од позавчора. А третя… Власне, якщо вийде так, як я задумала, то скоро переїду кудись в інше місце. Може, років за два. Та це зараз несуттєво. Єдине, що має значення — дотягти якось свою «знахідку» додому і не нарватись на когось із сусідів.

— Де ми?

— Скоро будемо на місці, мовчи.