Маріо П’юзо - Хрещений батько

Крім того, Марк визнавав систему. Власники незаконних гральних домів на його дільниці знали, що він ніколи не стане паскудити їм, аби у такий спосіб заробити від них додаткового хабара, знали, що він був задоволений зі своєї пайки в їхніх прибутках. Його ім’я разом із іншими прізвищами було в їхньому списку, і він ніколи не вимагав додаткових виплат. Він був чесний полісмен, який брав тільки чесні хабарі, і тому хоч і не бурхливо, зате впевнено просувався вгору по службі.

Він спромігся поставити на ноги велику сім’ю, хоча жоден із чотирьох його синів не став полісменом. Усі вони навчалися у Фордемському університеті. Марк Маккласкі тим часом виріс від сержанта до лейтенанта й нарешті до капітана, і вони жили як у бога за пазухою. Саме в цей час Маккласкі здобув собі славу як такий, що бере мертвою хваткою. Власники нелегальних гральних домів на його дільниці платили більше, ніж у інших, але, можливо, це пояснювалося витратами на навчання чотирьох хлопців у коледжі.

Маккласкі особисто вважав, що в чесних хабарах немає нічого негарного. Якого б це біса його дітлахи ходили до коледжу міста Нью-Йорка або до дешевого Південного коледжу? Тільки через те, що департамент поліції не забезпечує своїм працівникам та їхнім родинам пристойного прожитку? Він захищав цих ґендлярів ціною власного життя, на його рахунку була не одна дуель на пістолетах із різною наволоччю: здирниками, шантажистами, майбутніми сутенерами тощо. Вони були у нього як шовкові, він тримав цей куточок міста безпечним для простого громадянина. І ось чому він, трясця його матері, мав певність, що, як ніхто інший, він заслуговував на більше, ніж ота зачухана стодоларівка на тиждень. Але Марк не нарікав на свою малу платню, він розумів, що кожен повинен сам подбати про себе.

Бруно Татталья був давнім приятелем капітана. Бруно учився у Фордемському університеті разом із його сином, а потім відкрив свій нічний клуб, і, якщо інколи родина Маккласкі вибиралася на вечір до міста, вона могла повечеряти, випити й розважитися в кабаре у Бруно. Напередодні Нового року вони завжди отримували пишно оформлені запрошення від нього, їм відводили один із найкращих столів. Бруно завжди пильнував, щоб їх відрекомендували знаменитостям, які виступали у нього в клубі, з-поміж яких були відомі співаки й зірки Голлівуду. Звісно, інколи він звертався по дрібні послуги, наприклад видати дозвіл із поліції для роботи в кабаре людині з минулим, найчастіше дівчині, котра вже була зареєстрована в поліції як повія, що обкрадає своїх клієнтів. Маккласкі охоче допомагав.

Маккласкі взяв собі за правило ніколи не показувати, що він розуміє, чого насправді хочуть інші люди. Коли Солоццо під’їхав до нього з проханням залишити старого Корлеоне в лікарні без охорони, Маккласкі не спитав чому. Він спитав: скільки? Коли Солоццо сказав: десять тисяч, Маккласкі відразу збагнув, за що така щедрість. І не став вагатися. Корлеоне був одним із найвпливовіших мафіозі у цілій країні й мав більше політичних зв’язків, ніж колись сам Аль-Капоне. І хто б його не пристрелив, він зробив би велику послугу всій Америці. Маккласкі наперед узяв гроші й усе зробив, як було домовлено. А коли йому подзвонив Солоццо і заявив, що перед лікарнею все ще стовбичать двоє з людей Корлеоне, Марка взяло за печінки. Адже він заарештував усіх людей Тессіо, зняв детективів, що чергували коло дверей палати, де лежав Корлеоне. А тепер як людина принципу він мав повернути десять тисяч – гроші, які вже призначив на освіту своїм онукам. Розлючений, він примчав до лікарні й зацідив Майклові Корлеоне в обличчя.

Але все вийшло на краще. Він зустрівся із Солоццо в нічному клубі Татталья, де вони уклали ще вигіднішу угоду. І знову Маккласкі ні про що не запитував, бо всі відповіді були йому відомі. Він просто переконався, скільки заплатять. Йому ніколи й на думку не спадало, що він може наразитися на небезпеку. Ніхто навіть на мить не міг уявити собі, що хтось міг зважитися на вбивство капітана нью-йоркської поліції. Найжорстокіший горлоріз із мафії мусив мовчки терпіти, коли найпослідущий полісмен здумає засвітити йому по пиці. Бо вбивство полісмена не давало ніякого прибутку. Адже тоді раптово гинуло чимало гангстерів через опір арештові або під час втечі з місця злочину, а кому, в біса, це потрібно?

Маккласкі зітхнув і зібрався йти з відділка. Клопіт, весь час якийсь клопіт… Сестра його жінки в Ірландії щойно померла, багато років прохворівши на рак, і цей рак обійшовся йому в добрий гріш. А тепер похорон коштуватиме ще дорожче. Його дядьки й тітки в Ірландії також час від часу потребували допомоги на утримання своїх картопляних ферм, і він у разі потреби надсилав їм гроші. Марк не шкодував за тим. Коли він із дружиною навідувався в стару країну, їх приймали як короля з королевою. Можливо, цього літа вони знову туди поїдуть, тим більше що війна скінчилася, а потім з’являться додаткові грошенята. Маккласкі сказав черговому полісменові, де його шукати на випадок, якщо раптом він буде потрібний. Він не вважав за необхідне вдаватися до якоїсь застороги. У всякому разі він завжди міг сказати, що Солоццо, з яким він зустрічався, – інформатор поліції. Капітан пройшов кілька кварталів, а потім сів у таксі й поїхав до будинку, у якому, за домовленістю, мав побачитися із Солоццо.