Маріо П’юзо - Хрещений батько

– Він живий. Цим виродкам не вдалося його вбити.

Ще раз перечитав повідомлення в газеті. У батька стріляли о п’ятій годині дня. Отож вони з Кей віддавалися коханню, вечеряли, милувалися грою артистів, а в цей час його батько був при смерті. Серце йому стисло почуття провини. Кей запитала:

– Поїдемо зараз до лікарні?

Майкл заперечно схитнув головою.

– Спершу подзвоню додому, – сказав він. – Люди, що вчинили замах на мого батька, здатні на все. А тепер, коли він ще живий, вони оскаженіли. І чорт знає, чого ще можуть наробити.

Обидва телефони на Лонг-Біч були зайняті. Лише хвилин за двадцять Майклові пощастило додзвонитися. Він почув голос Сонні:

– Слухаю.

– Сонні, це я, – відповів Майкл.

У голосі Сонні забриніла полегкість:

– Господи, а ми вже потерпали, де ти у бісового батька пропадаєш! Я вже послав людей у те твоє задрипане містечко, щоб розшукали тебе.

– Як старий? – запитав Майкл. – Чи тяжко його поранили?

– Досить тяжко, – відповів Сонні, – влучили п’ять разів. Але він живучий, – у голосі Сонні звучала гордість. – Лікарі кажуть, що витягне. Слухай, хлопче, мені ніколи, я не можу базікати з тобою, де ти тепер?

– У Нью-Йорку, – відповів Майкл. – Хіба Том не казав тобі, що я приїхав?

Голос Сонні ледь здригнувся:

– Тома схопили на вулиці. Ось чому я турбувався за тебе. Його дружина тут, у нас. Їй нічого не відомо. Поліції я теж не повідомляв. І не збираюся. Ті виродки, що заварили цю кашу, не інакше як божевільні. Їдь сюди й тримай язика за зубами. Гаразд?

– Гаразд, – відповів Майкл. – А ти знаєш, чиїх це рук діло?

– Авжеж, знаю, – запевнив Сонні. – Тільки-но з’явиться Лука Бразі, вони будуть трупами. Ми ще в сідлі й при силі.

– Буду за годину, – пообіцяв Майкл, – приїду на таксі. – Він поклав слухавку.

Газети продавали на вулицях уже понад три години. Напевне, вже повідомляли й по радіо. Неймовірно, щоб Лука Бразі не почув цієї новини ще й досі. Майкл замислився. Де Бразі? Те ж саме питання непокоїло в цю хвилину й Хейгена. Воно ж таки цікавило й Сонні Корлеоне на Лонг-Біч.

За чверть до п’ятої пополудні дон Корлеоне упорався з паперами, які підготував для нього адміністративний директор його компанії з продажу маслинової олії. Потім надів піджак і постукав сина Фредді пучкою по голові, щоб той нарешті витяг носа з денної газети.

– Хай Гатто забере машину зі стоянки, – наказав він. – За кілька хвилин поїдемо додому.

– Доведеться йти мені самому, – пробурчав Фредді. – Полі дзвонив уранці, сказав, що хворий. Знову застудився.

Дон Корлеоне замислено зауважив:

– Це вже втретє за місяць. Мені здається, що треба підшукати здоровішого хлопця на його місце. Скажи Томові.

– Полі – добрий хлопець, – не погодився Фредді. – Якщо він каже, що хворий, значить, справді хворий. Мені неважко змотатися за машиною.

Фредді пішов. Дон Корлеоне спостерігав з вікна, як син переходить Дев’яту авеню до місця стоянки машин. Тоді Корлеоне подзвонив до контори Хейгенові. Ніхто не відповів. Зателефонував додому на Лонг-Біч, але знову ніякої відповіді. Роздратований, він виглянув у вікно. Його автомобіль уже стояв біля тротуару перед будинком. Фредді, опершись на крило й склавши на грудях руки, стежив за метушнею покупців різдвяних подарунків. Дон Корлеоне застібнув піджак, директор допоміг надягти пальто. Буркнувши «дякую», дон Корлеоне вийшов і спустився з другого поверху сходами.

На вулиці вже густішали ранні зимові сутінки, Фредді все ще стояв, недбало спираючись на крило великого «Б’юїка». Побачивши батька, що вийшов із будинку, він обійшов машину і сів за кермо. Дон Корлеоне вже збирався сідати, потім завагався, озирнувся назад, на довгий прилавок з фруктами перед овочевою крамничкою біля рогу вулиці. Останнім часом це в нього увійшло в звичку. Він любив великі збережені аж до зими фрукти, жовтаві персики й помаранчі, що пишалися в зелених ящиках. Продавець миттю підскочив до нього. Дон Корлеоне сам не вибирав, лише вказував. Продавець тільки раз не погодився з його вибором, показавши, що один із уподобаних ним плодів підгнив знизу. Дон Корлеоне взяв у ліву руку паперову торбинку з купленим і заплатив п’ятидоларівкою. Отримав решту й уже замірявся повертати до автомобіля, коли з-за рогу вийшло двоє. Дон Корлеоне миттю збагнув, що має статися.

Чоловіки були в чорних пальтах і низько насунених на очі чорних капелюхах – потім свідкам важче стане пригадувати прикмети. Вони не сподівалися, що дон Корлеоне такий моторний. Він випустив з руки пакунок із фруктами й метнувся до автомобіля з дивовижною для його комплекції спритністю, вигукуючи водночас: «Фредо, Фредо!» Лиш тоді обидва чоловіки вихопили пістолети й відкрили вогонь.