Маріо П’юзо - Хрещений батько

– Ма, де ти?

Мати вийшла з кухні. Слідом за нею війнуло смаженим перцем. Не чекаючи запитання, Сонні взяв її за руку й посадив.

– Мені щойно подзвонили, – почав він, – тільки не хвилюйся. Тато в лікарні, поранений. Одягнись і чекай унизу. Я незабаром пришлю по тебе машину з шофером, гаразд?

Мати уважно подивилася на нього, а потім запитала по- італійському:

– У нього стріляли?

Сонні підтвердив. На якусь мить мати схилила голову. А потім повернулася на кухню. Сонні йшов слідом. Вона погасила вогонь під сковорідкою, повною перцю, і почовгала сходами вгору до спальні. Сонні взяв скибку хліба з кошика на столі й поклав на неї перцю зі сковорідки – зробив собі бутерброд. Гаряча олія капала з масних пальців. А потім пішов у велику наріжну кімнату – батьків кабінет – і з замкненої шухляди вийняв спеціальний телефон. У телефонних списках він значився за вигаданою особою і за іншою адресою. Спочатку подзвонив до Луки Бразі. Ніхто не відповів. Потім зателефонував у Бруклін добре законспірованому капореджіме Тессіо, беззастережно відданому донові. Сонні розповів йому, що сталося. Дав розпорядження. Тессіо мав підняти п’ять десятків абсолютно надійних людей, приставити охорону до лікарні, надіслати людей сюди, на Лонг-Біч, тут також їм знайдеться робота. Тессіо запитав:

– Що, і Клеменцу також застукали?

– Мені не хочеться саме зараз використовувати Клеменциних людей.

Тессіо одразу все зрозумів. Помовчав, а потім сказав:

– Пробач, Сонні, але я тобі говорю так само, як-от твій батько сказав би. Не поспішай. Мені не віриться, щоб Клеменца міг зрадити нас.

– Дякую, – відповів Сонні. – Мені також не віриться, але обережність не завадить. Чи не так?

– Так, – погодився Тессіо.

– Ще одне, – провадив Сонні. – Мій найменший брат Майкл навчається в коледжі в Ганновері, штат Нью-Гемпшир. Зв’яжися з вірними людьми в Бостоні, хай заберуть і привезуть його сюди, у наш будинок, побуде тут, поки все владнається. Я йому подзвоню, він на них чекатиме. Це я знову перестраховуюся, щоб раптом чого не сталося.

– Добре, – відповів Тессіо. – Я тільки розпоряджусь і одразу до тебе, гаразд? Ти ж, певне, знаєш моїх хлопців?

– Знаю, – відповів Сонні й поклав слухавку. Підійшовши до невеличкого стінного сейфа, він вийняв звідти алфавітну книжку в синій шкіряній оправі. Спочатку розгорнув на літері «Т». Потім знайшов потрібну літеру. Там був запис: «Рей Фаррел. 5 000 доларів. На Різдво». Потім зазначався телефонний номер. Сонні набрав його й запитав: «Фаррел?» – «Так», – відповів чоловічий голос у трубці. Сонні сказав:

– Це Сантіно Корлеоне. Я хочу просити вас про одну послугу, причому зараз. Запам’ятайте номери двох телефонів і з’ясуйте для мене, хто дзвонив їм і кому дзвонили вони протягом останніх трьох місяців – Сонні назвав Фаррелові номери домашніх телефонів Полі Гатто й Клеменци. Потім додав: – Це важливе діло. Повідомте мене до півночі й матимете додаткову приємність на Різдво.

Перш ніж сісти, ще раз зателефонував до Луки Бразі. Знову відповіді не було. Тривожна думка майнула в голові, але Сонні відігнав її. Лука мав би прийти відразу, як тільки почув новину. Сонні відхилився на спинку крісла. За годину будинок наповниться людьми «родини», а він визначатиме, що хто має робити. І лише тепер, коли випала хвилина все зважити, Сонні відчув усю серйозність становища. Це був перший виклик могутності «родини» Корлеоне за останні десять років. Безперечно, все заварив Солоццо, але ж він зроду б не наважився на такий крок, якби не мав підтримки бодай однієї з п’яти великих «родин» Нью-Йорка. Підтримка має йти від «родини» Татталья. Тепер у «родини» Корлеоне вибір обмежений: або тотальна війна, або негайна згода на умовах Солоццо. Сонні похмуро посміхнувся. Лукавий Турок добре все спланував, але йому не пощастило. Старий залишився живий, а тому війна неминуча. З Лукою Бразі й можливостями «родини» Корлеоне у Солоццо кінець лише один. Але ж його тривожила невідступна думка: де той Бразі?

У машині, що везла Хейгена, було ще четверо – разом із водієм. Тома пхнули на заднє сидіння, між тими двома, що перестріли його на вулиці. Солоццо сів спереду. Сусід праворуч насунув Хейгену капелюха на очі й наказав:

– Сиди тихо, щоб і мізинцем мені не ворухнув.

Їхали недовго, хвилин двадцять, не більше, та коли вийшли з машини, Хейген не зміг розпізнати місця, бо вже стемніло. Його завели у квартиру на першому поверсі й посадили на кухонний стілець із рівною спинкою. Солоццо сів за кухонний стіл. Темне обличчя Турка набуло дивовижного хижого вигляду.