Маріо П’юзо - Хрещений батько

Солоццо одразу ж заговорив про справу. Йшлося про наркотики. Вже все підготовлено. Певні плантації маку в Туреччині забезпечать його певною кількістю сировини щорічно. У нього є надійний завод у Франції, де з маку виготовляють морфій. Другий завод, улаштований в абсолютно безпечному місці на Сицилії, перероблятиме морфій на героїн. Контрабандне перевезення сировини в обидві країни налагоджено безперебійно, наскільки взагалі можна забезпечити безперебійність у таких справах. Контрабанда до Сполучених Штатів дасть відсотків п’ять втрат, адже, як їм обом добре відомо, агенти ФБР непідкупні. Але ж прибутки будуть фантастичні, а ризику майже ніякого.

– Так чого ж тоді ви прийшли до мене? – ввічливо поцікавився дон. – Чим я здобув таку вашу великодушність?

Смагляве обличчя Солоццо залишилося незворушним.

– Мені потрібно два мільйони готівкою, – відказав він. – І не менш потрібна людина, що має впливових друзів на важливих посадах. Рано чи пізно хтось із моїх розповсюджувачів може погоріти. Цього не уникнути. Усі люди матимуть незаплямовану репутацію. Це я гарантую. Отже, було б логічно чекати від суддів не дуже суворих вироків. Мені потрібен друг, який гарантує, що мої люди, коли попадуться, не отримуватимуть більше одного-двох років. Тоді вони мовчатимуть. Але якщо комусь припаяють років десять-двадцять, то все може статися. У цьому світі чимало слабодухів. Хтось розпатякається й підставить під удар важливіших людей. Правовий захист багато важить. Я чув, доне Корлеоне, що у вас у кишені суддів не менше, ніж дрібняків у чистильника взуття.

Дон Корлеоне не став завдавати собі клопоту з відповіддю на цей комплімент.

– Який відсоток для моєї «родини»? – коротко спитав він.

Очі Солоццо спалахнули:

– П’ятдесят. – Він почекав, а потім додав майже ласкавим голосом: – За перший рік ваша частка становитиме три-чотири мільйони. А потім ще збільшиться.

– А який же відсоток отримає «родина» Татталья? – знову поцікавився Корлеоне.

На якусь мить Солоццо начебто знітився.

– Вони отримають частку з мого прибутку. Нічого не вдієш, я потребую і їхньої допомоги у цій операції.

– Отже, – констатував дон Корлеоне, – я матиму п’ятдесят відсотків лише за фінансування та юридичне прикриття, а самі операції здійснюватимуться без мене. Чи це ви хотіли мені сказати?

Солоццо підтвердив.

– Якщо ви називаєте два мільйони доларів готівкою «лише фінансуванням», то я вас вітаю, доне Корлеоне.

– Я погодився зустрітися з вами, – тихо провадив дон, – з поваги до «родини» Татталья і ще тому, що чув про вас як про серйозного чоловіка, що також заслуговує на повагу. Я мушу відмовити вам, але повинен сказати й про причину відмови. Прибутки у вашому бізнесі неабиякі, але й ризик не менший. Ваші операції, якщо б я пристав до них, стали б на перешкоді моїм іншим інтересам. Це правда, я маю дуже багато друзів-політиків, але вони змінять своє ставлення, коли довідаються, що мій бізнес – наркотики, а не гральні заклади. Вони вибачають азартні ігри на гроші, бо це, мовляв, невинний гріх, на зразок зайвої чарчини, зате наркотики вважають брудним ділом. Ні, не заперечуйте. Я висловлюю їхню думку, а не свою. Мене не обходить, як заробляє той чи інший собі на життя. Я лише кажу вам, що оце ваше діло занадто ризиковане. Усім у моїй «родині» добре жилось останні десять років, і я не можу своєю пожадливістю ставити під загрозу їхній добробут.

Солоццо нічим не виказав свого розчарування – лише його очі забігали по кімнаті, неначе він шукав підтримки в Хейгена й Сонні. Потім він сказав:

– Може, вас непокоїть забезпеченість ваших двох мільйонів?

Дон холодно посміхнувся і сказав:

– Ні.

Солоццо спробував знову:

– «Родина» Татталья також дає гарантію вашому вкладові.

Саме в цю мить Сонні Корлеоне припустився непростимої помилки, хибно оцінивши ситуацію і свою роль у переговорах. Він зацікавлено перепитав:

– «Родина» Татталья гарантує повернення нашого внеску, не вимагаючи з нас ніяких процентів?

Хейген жахнувся від цього недолугого втручання. Він помітив, як дон холодно й грізно глянув на старшого сина, а той закляк від страху, нічого не розуміючи. Очі Солоццо знову забігали по кімнаті, але тепер уже задоволено. Він знайшов шпарину в доновій фортеці. Коли дон заговорив, його голос свідчив про те, що розмову закінчено:

– Молодь зажерлива, – сказав він. – І в наші дні вона не має гарних манер – лізуть поперед батька в пекло, встромляють свого носа куди не слід. Я занадто люблю своїх дітей і цим зіпсував їх. Самі бачите, синьйоре Солоццо, моя відмова остаточна. Дозвольте запевнити, що я особисто бажаю вам успіху у вашій справі. Вона ніде не перетинається з моєю. Дуже шкодую, що мені довелося розчарувати вас.