Маріо П’юзо - Хрещений батько

Нері поставив їх попід кам’яною стінкою, що відгороджує Центральний Парк від Восьмої авеню. Ще не смеркло, але Нері вже мав напохваті важкий електричний ліхтар – свою улюблену зброю. Він ніколи не вдавався до пістолета – не виникало потреби. Коли він був розлючений, його обличчя ставало таке грізне, що у поєднанні з формою полісмена завжди наганяло страху на хуліганів. Так ставалося завжди.

Нері запитав першого хлопця в чорній шовковій куртці:

– Як тебе звуть?

Хлопець назвав ірландське прізвище. Нері суворо йому наказав:

– Ушивайся з вулиці. Як ще раз побачу тебе сьогодні, то розіпну. – Він показав своїм ліхтарем, куди йти, і хлопець чкурнув у той бік. Нері так само відпустив ще двох. Але четвертий назвав італійське прізвище й навіть усміхнувся до Нері, ніби апелюючи до його національних почуттів. Адже у Нері на лобі написано, що він італієць. Нері якусь мить дивився на хлопця, а потім перепитав без потреби:

– Так ти італієць?

Хлопець довірливо посміхнувся у відповідь.

Нері ошелешив його ліхтарем по голові. Хлопець упав навколішки. Шкіра і м’язи на лобі розірвалися, і обличчя залила кров. Але череп не ушкоджено. Нері сказав люто:

– Ах ти ж стерво! Ти ганьбиш італійців. Через отаких, як ти, за нами тягнеться погана слава. Ану стань. – Він копнув хлопця в бік – не дуже слабо, але й не сильно. – Іди додому, і щоб я тебе не бачив більше на вулиці. І не потрапляй знову мені на очі в цій блазенській одежі, бо я з тебе каліку зроблю. А зараз забирайся додому. Маєш щастя, що не я твій батько.

Нері не завдав собі великого клопоту з тими двома шмаркачами, які стояли. Він просто потурив їх ногою під зад, нагадуючи вслід, щоб не траплялися йому вночі на вулиці.

Усе це робилося завжди так швидко, що не встигав зібратися натовп і ніхто не протестував. Нері одразу сідав у патрульну машину, напарник із місця брав велику швидкість. Не без того, що інколи траплялися й важкі типи, які хотіли дати здачі, а то й витягали ножа. Оцим останнім уже справді не можна було позаздрити. Нері з хижою люттю бив їх до безпам’яті й, закривавлених, жбурляв у патрульну машину. Їх садовили під арешт і звинувачували в нападі на полісмена. Але зазвичай судові доводилося чекати, поки їх випишуть із лікарні.

Потім Нері, переважно через те, що не виявив належної поваги до свого сержанта, перевели на дільницю, де будували штаб-квартиру Організації Об’єднаних Націй. Люди з Організації Об’єднаних Націй, користуючись дипломатичною недоторканністю, ставлять свої машини де завгодно, не звертаючи уваги на встановлені поліцією правила. Нері поскаржився у відділок, йому порадили не зчиняти галасу, а просто не звертати уваги, та й годі. Але якось увечері на одній із бічних вулиць поставлені безладно машини геть закрили проїзд. Було вже за північ; Нері взяв свій важкий ліхтар з патрульної машини, і, йдучи вздовж вулиці, потрощив усі вітрові стекла на дрібний мак. Не так просто, навіть для поважних дипломатів, поставити за кілька днів нове вітрове скло на свою машину. У відділок поліції посипалися скарги та вимоги забезпечити належний захист від хуліганства. А скло в автомобілях били щоночі цілий тиждень, поки нарешті хтось здогадався, у чому річ, і Нері перевели до Гарлему.

Якось невдовзі після цієї пригоди, у неділю, Нері з дружиною подався у Бруклін до своєї овдовілої сестри. Альберт Нері як справжній сицилієць відчував велику відповідальність за свою сестру і провідував її принаймні раз на два місяці, щоб пересвідчитися, чи все в неї гаразд. Вона була багато старша за нього і мала вже двадцятирічного сина. Цей син, Томас, що ріс без батька, завдавав клопоту. Він уже кілька разів потрапляв у якісь халепи, бешкетував. Нері вже раз довелося вдатися до своїх зв’язків у поліції, щоб врятувати хлопця від звинувачення у крадіжці. Того разу він стримав свій гнів, але попередив небожа:

– Томмі, моя сестра плаче через тебе, і якщо ти не виправишся, то я сам тебе виправлю.

Він говорив це по-дружньому, як дядько небожеві, не погрожуючи. Та хоча Томмі був найзухваліший юнак у цьому хуліганському районі Брукліна, він все ж таки побоювався дядька.

А тепер сталося так, що в суботу Томмі повернувся додому дуже пізно й, коли вони приїхали, ще спав у своїй кімнаті. Мати пішла розбудити сина, щоб він одягнувся і разом з дядьком і тіткою пообідав. Крізь прочинені двері почулася брутальна відповідь:

– Чхав я на них. Не заважай спати. – І мати вийшла назад до кухні, винувато всміхаючись.