Марио Пьюзо - Сицилієць

За століття цей промисел обзавівся певними правилами. Ціну завжди обговорювали через посередників, таких як мафія. Якщо «гість» співпрацював, не могло бути мови про якесь насильство — до нього ставилися з великою повагою, завжди зверталися за титулом — «князь», «герцог», «дон» чи навіть «архієпископ», якщо якийсь бандит вирішував занапастити свою душу, захопивши члена духівництва. Навіть до члена парламенту звертались як до «високоповажного», хоча всі знали, що ці негідники крадуть більше за будь-кого.

Історія доводила, що така повна обачності політика себе виправдовувала. Коли полоненого звільняли, він не прагнув помсти, якщо не постраждала його гідність. Був класичний випадок із великим герцогом, який після звільнення показав карабінерам, де бандити його тримали, а тоді заплатив їхнім адвокатам. Попри це, їх засудили, тоді герцог втрутився й наполовину скоротив строк їхнього ув’язнення — і все тому, що вони ставилися до нього з такою вишуканою тактовністю та ввічливістю, яких, за словами герцога, він не бачив навіть у високих колах Палермо.

І навпаки, якщо до полоненого ставилися погано, після звільнення він міг витратити чималі гроші на те, щоб вистежити бандитів, іноді навіть пропонуючи за їхні голови ще більшу винагороду, ніж сума викупу.

Але якщо все йшло звичним ходом і обидві сторони поводилися цивілізовано, за викуп торгувалися, полоненого звільняли. Сицилійські багатії звикли вважати це певним неофіційним податком за можливість жити на землі, яку вони люблять, та й відколи офіційному урядові вони платили дуже мало, цей хрест несли з християнським смиренням.

Упертість чи надто довгі торги лікувалися фізичним примусом. Полоненому могли відрізати вухо чи пальця — зазвичай цього було достатньо для того, щоб усі отямилися. За винятком тих рідкісних і дуже сумних випадків, коли замість людини привозили ритуально скалічене тіло, повне куль, або — у старі дні — проштрикнуте ножами у формі хреста.

Утім «запрошення гостя» завжди ретельно готували. Щоб схопити жертву без насильства, за нею треба було тривалий час спостерігати. Ще до того треба було підготувати п’ять чи шість схованок, заповнити їх припасами й охоронцями, бо було зрозуміло, що переговори затягнуться й влада шукатиме викрадених. То була складна справа, не для любителів.

Коли Ґільяно вирішив узятися до викрадення, він був налаштований тільки на найбагатших клієнтів Сицилії. Насправді першою його жертвою став найзаможніший і наймогутніший на острові багатій — князь Оллорто, який не лише володів чималими землями на Сицилії, але й фактично мав імперію в Бразилії. Він був землевласник для більшості жителів Монтелепре, володів їхніми фермами та будинками й за лаштунками мав чималу політичну владу: міністр юстиції в Римі був його близький особистий друг, і сам колишній король Італії хрестив дитину князя. На Сицилії за його майном наглядав особисто дон Кроче. Було зрозуміло, що до тієї разючої суми, яку отримував дон Кроче, також входило страхування особи князя Оллорто від викрадачів і вбивць, а його коштовностей, худоби та овець — від крадіїв.

Сидячи в безпеці власного замку, стіни якого охороняли слуги дона Кроче, брамники та його власні охоронці, князь Оллорто збирався провести мирний і приємний вечір, спостерігаючи зорі в небі у свій величезний телескоп, який він любив більше, ніж будь-що інше. Раптом на гвинтових сходах, що вели до його вежі, пролунали важкі кроки. Двері з гуркотом відчинилися й до крихітної кімнати ввалилися четверо поганенько вбраних молодиків. Князь прикрив телескопа рукою й повернувся від невинних зір до них. Побачивши тхоряче лице Терранови, узявся молитися.

Однак Терранова ввічливо мовив йому:

— Ваша світлосте, мені наказано привести вас у гори, на відпочинок разом із Турі Ґільяно. За харчування та житло доведеться заплатити, як заведено. Але за вами доглядатимуть, як за немовлям.

Князь намагався не виказувати свого страху. Він кивнув і поважно сказав:

— Можна мені взяти ліки та деякий одяг?

— Ми відправимо по них людину, — відповів Терранова. — Нині ж маємо поспішати. Скоро приїдуть карабінери, а їх на нашу вечірку не запрошено. Тепер, будь ласка, ходіть на сходи, я — за вами. І не намагайтеся бігти: наші люди всюди, а кулі не зможе випередити навіть князь.

Біля воріт у дальній стіні чекали «Альфа Ромео» та джип. Князя Оллорто запхали в «Альфа Ромео» разом із Террановою, інші застрибнули в джип, і два автомобілі помчали дорогою в гори. За півгодини від Палермо, близько до Монтелепре, вони зупинились і всі вийшли. Край дороги стояло святилище зі статуєю Пресвятої Діви, Терранова став на коліна перед ним і перехрестився. Бувши людиною релігійною, князь стримав бажання зробити те саме, бо боявся, що це може видатися ознакою його слабкості або проханням до цих людей не чіпати його. П’ятеро чоловіків розсипалися навкруги широкою зіркою, тримаючи князя в центрі, тоді почали підійматися крутим схилом, аж поки не дійшли до вузької стежини, що вела в дикі Каммаратські гори.