— Турі, — сказав він, — я не маю грошей, перукарня щойно відкрилася. Я бідна людина.
Пішотта схопив його за густе волосся, витягнув із перукарні на бруковану вулицю, де на них чекав Сільвестро. Фрізелла впав на коліна й почав верещати:
— Турі, Турі, я ж стриг тебе, коли ти був дитиною, чи ти не пам’ятаєш? Моя дружина голодуватиме. У мого сина проблеми з головою.
Пішотта бачив, що Ґільяно вагається. Він копнув перукаря й сказав:
— Варто було подумати про це, перш ніж почати доносити.
Фрізелла почав ридати.
— Я ніколи не доносив на Турі. Я розповідав маресьяло про крадіїв овець, присягаюся життям моїх дружини й дитини.
Ґільяно подивився на нього згори вниз. Він відчував, що це розбиває йому серце, що він учинить те, що навіки зламає його. Але м’яко сказав:
— У тебе є хвилина, щоб покаятися перед Богом.
Фрізелла глянув на трьох чоловіків, що оточили його, і побачив, що милосердя не буде. Він схилив голову, пошепки молячись. Тоді знову підвів очі й сказав Ґільяно:
— Не дай моїм дружині й дитині голодувати.
— Обіцяю тобі: хліб вони матимуть, — сказав Ґільяно й повернувся до Сільвестро. — Убий його.
Капрал заціпеніло спостерігав за цією сценою, але після цих слів натиснув на спусковий гачок свого автоматичного пістолета. Кулі підняли тіло Фрізелли й кинули його на мокру бруківку. Маленькі калюжі між камінням стали темні від крові. Чорний потік затікав у ті щілини, куди не дійшла вода, вимиваючи звідти дрібних ящірок. Тоді Пішотта став на коліна біля тіла й приколов білий аркуш паперу на груди мерця.
Коли прибув маресьяло, він знайшов тільки його. Власники крамниць божилися, що нічого не бачили: усі працювали десь у задніх кімнатах. Або ж споглядали прекрасні хмари над вершиною Монте-д’Оро. Клієнт Фрізелли сказав, що саме вмивався, коли почув постріли, і нападників не бачив. Та попри все це, було зрозуміло, хто винен. На папірці на тілі Фрізелли було написане: «ТАК ПОМРУТЬ УСІ, ХТО ЗРАДИТЬ ҐІЛЬЯНО».
Світова війна закінчилася, але війна Ґільяно тільки почалася. Протягом двох років Сальваторе Ґільяно став найвідомішою людиною Сицилії. Він поширив своє панування на весь північний захід острова. Серцем його імперії було містечко Монтелепре. Він контролював містечка П’яні-дей-Ґречі, Борґетто та Партініко. І містечко вбивць Корлеоне, мешканці якого вирізнялися жорстокістю навіть на Сицилії. Його територія майже сягала Трапані, він загрожував Монреале й навіть самій столиці Сицилії — місту Палермо. Коли новий демократичний уряд Рима оцінив його голову десятьма мільйонами лір, Ґільяно тільки засміявся й продовжив упевнену подорож містами. Він навіть час від часу обідав у ресторанах Палермо. А поївши, завжди лишав під тарілкою записку: «Це доводить, що Турі Ґільяно може ходити, куди схоче».
Непохитною фортецею Ґільяно стали розлогі печери Каммаратських гір. Він знав усі гроти, усі таємні стежини. Там він почувався непереможним. Йому подобався пейзаж Монтелепре внизу, рівнина Партініко, що простягалася до Трапані й Середземного моря. Коли сутінки ставали синіми, відображаючи далеке море, він бачив зруйновані грецькі храми, гаї апельсинів та олив, повні зернá поля Західної Сицилії. У бінокль він бачив дорожні святилища, у яких під замко`м зберігалися припилені святі.
З цих гір Ґільяно зі своїми людьми виходив на білі курні дороги, щоб грабувати урядові автоколони та потяги й позбавляти багатих жінок їхніх коштовностей. Селяни, які у свята каталися в розмальованих візках, вітали бандитів спочатку з острахом, а тоді з повагою й любов’ю. Серед них не було жодного вівчаря чи трударя, який би не отримував чогось із награбованого.
Усі жителі цих країв стали його шпигунами. Коли діти молилися перед сном, вони неодмінно просили Діву Марію «порятувати Ґільяно від карабінерів».
Ці краї годували Ґільяно та його людей — гаї олив та апельсинів, виноградники, стада овець, чиї вівчарі дивилися в інший бік, коли бандити приходили за кількома ягнятами. Ґільяно рухався цим пейзажем, наче привид, губився в туманному блакитному світлі Сицилії в той час, як лазурове Середземне море відбивалось у небі.
Зима в горах була холодна й довга. Та банда Ґільяно тільки росла. Ночами схили й долини гірського хребта плямували вогнища. У їхньому світлі розбійники чистили зброю, лагодили одяг, прали його в гірських струмках. Приготування спільної вечері не завжди обходилося без суперечок. Кожне сицилійське селище мало свій рецепт кальмарів і вугрів, не було згоди й у тому, які трави нізащо не можна класти в томатний соус і чи можна взагалі смажити сосиски. Небайдужі до ножів бандити радо займалися пранням, викрадачі більше любили готувати й шити. Грабіжники банків та потягів чистили зброю.
Читать дальше