Марио Пьюзо - Сицилієць

Тоді заревли мули, ззаду зачувся стукіт копит і на просіку вийшов караван тих мулів, яких Ґільяно помітив сьогодні на дорозі. Через плече чоловіка, що їхав верхи, була перекинута лупара; він був вбраний у важку шкіряну куртку й здавався дуже кремезним. Вершник зістрибнув із коня, дістав із кишені товсту пачку лір і заговорив до карабінера з гвинтівкою:

— То цього разу ти спіймав кілька дрібних сардин.

Вони вочевидь були знайомі. Сержант уперше послабив увагу, беручи запропоновані гроші. Чоловіки всміхалися один до одного, і було схоже, що про полонених усі забули.

Турі Ґільяно повільно рушив до найближчого солдата. Пішотта бокував до заростів бамбука. Поліцаї цього не помічали. Ґільяно вдарив вояка передпліччям, збив його з ніг і закричав до Аспану:

— Тікай!

Той пірнув у зарості, а Ґільяно побіг до дерев. Останній поліцай був надто ошелешений чи надто невправний, щоб вчасно скористатися зброєю. Уже майже під захистом лісу Турі відчув швидкий укол радості. Він здійнявся в повітря, щоб пірнути поміж двох кремезних дерев, які мали б прикрити його, і одночасно дістав свого пістолета з-під сорочки.

Але він мав рацію щодо того, що з цих трьох поліцаїв найнебезпечнішим був носій рушниці. Сержант кинув гроші на землю, крутнув гвинтівку вперед і холоднокровно вистрелив. Він влучив безпомилково; тіло Ґільяно впало долі, неначе мертвий птах.

Турі почув постріл тієї ж миті, коли відчув, як його тіло пронизав біль, наче його вдарили велетенською палицею. Він упав на землю поміж двох дерев, спробував підвестися, але не зміг. Ноги заніміли, він не міг ними поворухнути. Не випускаючи з рук пістолета, Ґільяно перекрутився й побачив, як сержант, тріумфуючи, трусонув гвинтівкою в повітрі. Тоді він відчув, як кров наповнює його штани — ця тепла й липка рідина.

За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, Турі відчував тільки подив. Його застрелили за шмат сиру. Саму тканину його родини розірвали з такою недбалістю тільки тому, що він утікав від такого дрібного порушення закону, що його порушували всі. Мати плакатиме за ним до кінця своїх днів. Він ніколи нікому не чинив зла, і от тепер його тіло омивається кров’ю.

Ґільяно натиснув на спусковий гачок і побачив, як падає гвинтівка, як чорний із білою облямівкою кептар сержанта злітає в повітря, поки тіло зі смертельною раною в голові, скрутившись, пливе до кам’янистої землі. Неможливо було поцілити з пістолета з такої відстані, але Ґільяно здалося, що його власна рука полетіла разом із кулею, щоб встромити її, неначе кинджал, сержантові в око.

Почали стрекотати автоматичні пістолети, однак кулі злітали вгору безпечними дугами, цвірінькаючи, немов пташва. А тоді все зупинилося. Вщухло навіть безупинне дзижчання комах.

Турі Ґільяно перекотився в кущі. Він бачив, як обличчя ворога перетворилося на криваву маску, і це дало йому надію. Він не був безпорадний. Хлопець знову спробував підвестися, і цього разу ноги послухалися. Він почав бігти, але вперед вдавалося викинути тільки одну ногу, друга тягнулася по землі, і це його здивувало. У паху було тепло й липко, штани просочувала рідина, в очах тьмарилося. Коли Турі перетнув неочікувану пляму світла, йому стало страшно, що це він зробив коло назад до просіки, тож спробував розвернутися. Його тіло почало падати — не на землю, а в безкінечну червонувато-чорну порожнечу, і він знав, що падатиме довіку.

Молодий поліцай на просіці відняв руку від спускового гачка свого автоматичного пістолета, тріскіт припинився. Контрабандист підвівся із землі з товстою пачкою грошей у долоні й простягнув її іншому поліцаєві. Той тицьнув автоматичним пістолетом йому в груди й сказав:

— Тебе заарештовано.

— Тепер можете на двох розділити, — відповів той. — Пропускайте мене.

Солдати опустили очі на тіло сержанта. Сумнівів не було: він був мертвий. Куля розтрощила око й очницю, у рані пінилася жовта рідина — у неї вже занурив свого язика гекон.

Контрабандист мовив:

— Я піду за ним у зарості, він поранений. Принесу його тіло, і ви обидва станете героями. Тільки відпустіть мене.

Другий вояк підняв посвідчення особи, яке Турі кинув на землю по команді сержанта. Прочитав уголос:

— Сальваторе Ґільяно, місто Монтелепре.

— Не варто шукати зараз, — сказав його товариш. — Треба доповісти в штабі, це важливіше.

— Боягузи, — сказав контрабандист.

Йому спало на думку взятися за лупару, але побачив, з якою ненавистю дивляться на нього карабінери. То була образа. За це вони змусили його покласти тіло сержанта на свого коня й вести до бараків пішки. А перед тим забрали в нього зброю й були такі полохливі, що контрабандистові лишалося сподіватися, що його помилково не пристрелять через самі лише нерви. Усе інше його не надто турбувало. Він добре знав маресьяло Роккофіно з Монтелепре: вони раніше вели справи й вестимуть знову.