Марио Пьюзо - Сицилієць

Ґільяно та Пішотта йшли до ферми чотири години. Забрали величезну головку зернистого білого сиру та інші товари, прив’язали віслюкові на спину. Замаскували товари стеблами сизалю та бамбука, щоб здавалося, що вони просто везуть корм для худоби, яку розводили багато селян. Молоді люди мали безтурботність і впевненість юності або ж навіть дитинства — так малюки ховають скарби від батьків, наче для цього достатньо самого лише наміру їх обдурити. Ця впевненість частково походила й від того, що вони знали потайні гірські стежини.

Рушаючи в довгу дорогу додому, Ґільяно відправив Пішотту вперед розвідати, чи немає попереду карабінерів. Щоб мати змогу попередити один одного про небезпеку, домовилися подавати сигнали свистом. Віслюк легко віз на спині продукти, поводився добре — перед роботою він отримав свою винагороду. Дві години вони повільно й спокійно спускалися без жодної ознаки негараздів. Тоді Ґільяно побачив, що милі за три позаду них іде караван із шести мулів і вершника. Якщо про цю стежину знали на чорному ринку, тоді поліція цілком могла встановити тут свій контрольний пункт. Він вирішив перестерегтися й відправити Пішотту далеко вперед на розвідку.

За годину Турі наздогнав Аспану: той сидів на величезній камінній брилі, курив і кашляв. Він був блідий, не варто йому було курити. Турі Ґільяно сів поряд із другом перепочити. З самого дитинства чи не найтісніше їх пов’язувало те, що вони ніколи не намагалися командувати один одним, тож і зараз він не сказав нічого. Нарешті Аспану загасив недопалок і поклав його до кишені. Вони знову рушили: Ґільяно тримав повід, Аспану йшов за віслюком.

Друзі йшли гірською стежиною, що проходила повз дороги та селища, але час від часу оминали чи старовинний грецький басейн, вода до якого лилася через рот перекошеної статуї, чи руїни норманського замку, який багато століть тому не пускав цим шляхом загарбників. Турі задумався про минуле й майбутнє Сицилії. Він думав про свого хрещеного Гектора Адоніса, що пообіцяв приїхати до них після Фести й підготувати з ним заяву для вступу в Палермський університет. Від думки про хрещеного йому стало сумно. Гектор Адоніс ніколи не приїздив на Фесту: п’яні чоловіки сміялися б із його низького зросту, а діти — деякі вищі за нього — збиткувалися б. Турі думав, як Бог міг зупинити ріст тіла чоловіка, однак вкласти стільки знань до його голови, бо ж юнак вважав Гектора Адоніса найрозумнішою у світі людиною й любив за ту доброту, яку той виказував йому та його батькам.

Думав він і про батька, що так гарував на їхньому клаптику землі, і про сестер у поношених сукнях. Добре, що Маріанніна — така красуня, що змогла знайти чоловіка, попри свою бідність та бентежні часи. Але понад усе його мучили думки про матір Марію Ломбардо. Ще в дитинстві він відчував, яка гірка, яка нещаслива вона була. Скуштувавши соковиті плоди Америки, вона вже не могла бути щасливою в знедолених містечках Сицилії. Коли батько розповідав історії про ті славетні часи, мати починала ридати.

Але він змінить долю своєї родини — так думав Турі Ґільяно. Він важко працюватиме, вчитиметься й стане такою ж великою людиною, як його хрещений батько.

Раптом молоді люди опинилися біля невеликого ліска, одного з небагатьох, що лишилися в цій частині Сицилії, де нині, здавалося, росли лише великі білі брили й кар’єри мармуру. З другого боку гори вони мали спуститись у Монтелепре, остерігаючись патрулів Національної поліції, карабінерів, але зараз саме підходили до місцини Кватро Моліне, — «Чотирьох перехресть», — і тут обачність теж не завадила б. Ґільяно потягнув віслюка за повід і дав Аспану знак спинитися. Друзі стояли мовчки. Не було чутно нічого дивного, лише рівне дзижчання величезної кількості комах, що кишіли над землею: їхні крильця та лапки гуділи, наче пилка десь вдалині. Хлопці перетнули перехрестя й безпечно зникли з очей у ще одному ліску. Турі Ґільяно знову заглибився у свої мрії.

Дерева раптом розійшлися, наче хтось відштовхнув їх, і йти доводилося вже по просіці, укритій камінцями, бамбуковими стеблами й лисуватою, негустою травою. Світло під кінець дня падало далеко від них, понад гранітними горами, і здавалося блідим і холодним. За просікою стежка мала спускатися довгою звивистою спіраллю до Монтелепре. Ґільяно отямився від мрій: його ліве око різанув спалах світла, наче хтось перед ним підпалив сірника. Він смикнув віслюка, зупиняючи його, підняв руку, попереджаючи Аспану.