Марио Пьюзо - Сицилієць

З-за хащів за тридцять ярдів від них вийшли незнайомці. Їх було троє: Турі Ґільяно бачив жорсткі військові кептарі, чорний однострій із білим кантом. Його охопило дурне й болюче відчуття відчаю й сорому через те, що його схопили. Наступаючи, трійця розійшлася, тримаючи зброю напоготові. Двоє були доволі молоді, з блискучими рум’яними щоками, їхні кептарі доволі кумедно збилися кудись до потилиць. Свої автоматичні пістолети вони наставляли на хлопців із серйозним, але радісним виглядом.

Карабінер у центрі був старший і тримав гвинтівку. Обличчя було вкрите слідами від віспин і шрамами, кептар тісно натягнутий на самі очі. На рукаві виднілися нашивки сержанта. Той спалах світла, який помітив Ґільяно, був сонячним зайчиком, відбитим від сталевого дула гвинтівки. Чоловік похмуро посміхався, зброя незворушно націлена в груди Ґільяно. Від цієї посмішки відчай Турі перетворився на гнів.

Сержант із гвинтівкою підійшов ближче, з обох боків прикритий товаришами. Тепер Турі Ґільяно пильнував. Двох молодих карабінерів із пістолетами можна було не боятися: вони легковажно рушили до віслюка, несерйозно ставлячись до полонених. Махнули Ґільяно та Пішотті, щоб ті відійшли від тварини, тоді один поліцай, закинувши пістолета за спину, зняв бамбуковий камуфляж з її спини. Побачивши продукти, він присвиснув із жадібним захватом, не помітивши, що Аспану бокує до нього. Але це помітив сержант із гвинтівкою й гукнув:

— Ти, вусатий, відійди!

Аспану повернувся на крок назад, до Турі.

Сержант підійшов іще ближче. Укрите віспинами обличчя здавалося втомленим, але очі чоловіка блищали, коли він мовив:

— Що ж, юнаки, тут у вас непоганий шмат сиру. Зайвим у бараках не буде, до макаронів згодиться. Скажіть ім’я фермера, від якого ви це везете, і ми відпустимо вас із віслюком додому.

Друзі не відповіли. Сержант чекав. Вони все одно мовчали.

Зрештою Ґільяно тихо сказав:

— У мене є тисяча лір — подарунок вам, якщо пропустите нас.

— Можеш собі зад лірами підтерти, — відповів сержант. — Ваші документи. Якщо вони не в порядку, змушу вас просто тут накласти й ще й ними підтертися.

Зухвалість його слів, зухвалість цих чорних одностроїв із білим кантом підняла всередині Ґільяно заметіль крижаної люті. Тієї ж миті він зрозумів, що ніколи не дозволить себе заарештувати, не дозволить цим людям забрати в нього їжу, що призначалася його родині.

Турі Ґільяно дістав посвідчення особи й рушив до сержанта. Він сподівався забратися з-під прицілу гвинтівки, бо знав: координація в нього краща, ніж у більшості людей, і був готовий поставити саме на це. Однак гвинтівка відігнала його назад.

— Кидай на землю, — сказав поліцай. Турі послухався.

Пішотта, який стояв ліворуч від Ґільяно, за п’ять кроків від нього, збагнув, що його друг має на меті, та знав про зброю під його сорочкою, тож спробував відволікти сержанта. Подавшись тілом уперед так, щоб рука на стегні торкалася ножа, який він носив у піхвах на ремені через спину, він із навмисною пихатістю мовив:

— Сержанте, якщо ми скажемо вам ім’я, то нащо вам наші документи? Угода є угода. — Він замовк на мить, а тоді саркастично додав: — Ми ж знаємо, що карабінер завжди дотримується слова.

Слово «карабінер» він виплюнув із ненавистю.

Поліцай із гвинтівкою зробив кілька лінивих кроків до Пішотти. Зупинився. Посміхнувся й підняв зброю.

— Ти, малий франте, твої документи. Чи в тебе їх немає, як-от у твого віслюка, у якого й вуса кращі за твої?

Двоє молодших розреготалися. Очі Пішотти заблищали. Він на крок підступив до сержанта.

— Ні, документів я не маю. І ніякого фермера не знаю. Ми знайшли все це на дорозі.

Сама зухвалість цього заперечення унеможливила те, заради чого воно промовлялося. Пішотта хотів, щоб поліцай підійшов ближче, на відстань удару, але тепер сержант трохи відступив і знову посміхнувся.

— Bastinado виб’є з вас сицилійську пиху, — мовив він. Тоді помовчав трохи й додав: — На землю обидва.

Словом bastinado зазвичай позначали побиття батогами й палками. Ґільяно знав кількох жителів Монтелепре, яких саме так карали в бараках Беллампо. Додому вони повернулися з переламаними колінами, набряклими головами розміром із кавун, із нутрощами, відбитими так, що працювати вони більше не могли. Карабінери ніколи не вчинять так із ним. Турі опустився на одне коліно, наче збирався лягти, одну руку поклав на землю, а другу — на свій пояс, щоб мати змогу дістати пістолет з-під сорочки. Просіка купалася в м’якому туманному світлі ранніх сутінок, сонце далеко за деревами опустилося за гору. Він побачив, як гордо випростався Пішотта, відмовляючись виконувати команду. Звісно ж, вони не застрелять його за шматок контрабандного сиру. Він бачив, як тремтять пістолети в руках молодих вояків.