Марио Пьюзо - Сицилієць

Гектор Адоніс покинув свою квартиру в Палермо й трамваєм дістався до в’язниці Уччардоне. Лютневе сонце вже неабияк пекло, хоча година була рання, і він пошкодував, що вбрався в чорний костюм із краваткою. Але в нього було відчуття, що з такої нагоди слід убратися урочисто. Він торкнувся важливого папірця, що лежав у нагрудній кишені піджака, надійно схований.

Поки він їхав через місто, поряд з ним їхав привид Ґільяно. Він згадав, як одного ранку бачив вибух повного карабінерів трамвая — помсту Ґільяно за те, що його батьків кинули до цієї ж в’язниці. І він знову запитав себе, як ніжний хлопчик, якого він учив, зміг піти на такий страшний учинок. Нині стіни будинків, повз які він проїжджав, були порожні, однак в уяві він досі бачив яскраві червоні написи «ХАЙ ЖИВЕ ҐІЛЬЯНО», які так часто на них з’являлися. Що ж, його хрещеник довго не прожив. Та Гектора Адоніса завжди турбувало те, що Ґільяно вбив друг його дитинства. Саме тому він був радий отримати вказівки доставити записку, яка лежала в його кишені. Записка була від дона Кроче, як і спеціальні інструкції.

Трамвай зупинився перед довгою цегляною будівлею — в’язницею Уччардоне. Від вулиці її відділяла кам’яна стіна з колючим дротом. Біля воріт стояла охорона, периметр патрулювали важкоозброєні поліцаї. Гектор Адоніс показав усі необхідні документи, його пропустили, передали під особливу охорону й провели до аптеки тюремного шпиталю.

Там його привітав фармацевт на ім’я Куто, вбраний у бездоганно білий халат на діловому костюмі з краваткою. Тож він теж через якісь тонкі психологічні причини вирішив одягнутися офіційно. Він сердечно привітав Гектора Адоніса, і вони сіли, чекаючи.

— Аспану регулярно п’є свої ліки? — запитав Гектор Адоніс. Пішотта досі мав пити стрептоміцин від сухот.

— О, так, — відповів Куто. — До здоров’я він ставиться дуже обачно, навіть курити кинув. Я іноді спостерігаю дещо цікаве в наших в’язнях. На свободі вони псують своє здоров’я: забагато курять, напиваються, злягаються аж до виснаження. Сплять мало, недостатньо тренуються. А от коли решту життя їм доводиться провести за ґратами, починають відтискатися, кидають курити, дотримуються дієти й помірності в усьому.

— Можливо, це тому, що в них менше можливостей, — припустив Гектор Адоніс.

— О ні, ні, — заперечив Куто. — В Уччардоне можна мати все, чого забажаєш. Охоронці бідні, а в’язні багаті, тож цілком логічно, що певні суми мають переходити з рук у руки. Тут можна віддаватися будь-яким порокам.

Адоніс роззирнувся. В аптеці були полиці, повні ліків, великі дубові шафи з бинтами та медичними інструментами, адже саме тут в’язні діставали першу медичну допомогу. У ніші великої кімнати навіть стояли два охайно застелені ліжка.

— Немає проблем із тим, щоб дістати йому ліки? — запитав професор.

— Ні, це спеціальне доставлення, — відповів Куто. — Нову пляшечку привезли нині вранці. З усіма цими особливими печатками, які американці ставлять на експорт. Дуже дорогі ліки. Дивно, що влада аж так дбає про те, щоб зберегти йому життя.

Чоловіки перезирнулися й усміхнулися.

Аспану Пішотта у своїй камері взяв пляшечку стрептоміцину й зламав витончені печатки. Відмірив необхідну дозу й проковтнув пігулки. На мить, як він іще міг думати, його здивував надто гіркий смак ліків, а тоді його тіло вигнулося дугою й упало на підлогу. Він закричав, до дверей підбіг охоронець. Пішотта підвівся, намагаючись побороти агонію, що скручувала його тіло. У горлі жахливо боліло, він затинаючись наблизився до глека олії. Але тіло знову вигнулося, і він закричав до охоронця:

— Мене отруїли! Допоможи, допоможи!

І перш ніж він знову впав, його охопила лють: дон Кроче все ж таки перехитрував його.

Охоронці мерщій віднесли Пішотту до аптеки з криками про те, що бранця отруїли. Куто сказав їм вкласти його на одне з ліжок, тоді оглянув його. Швидко приготував блювотний засіб, влив Пішотті в горло. Для охоронців усе виглядало так, наче він відчайдушно намагається врятувати в’язня. Тільки Гектор Адоніс знав, що засіб надто слабкий і не допоможе вмирущому. Адоніс підійшов до його ліжка, дістав із кишені папірця, ховаючи його в долоні. Прикидаючись, що допомагає фармацевтові, професор опустив записку до кишені Пішотти й подивився в його красиве обличчя. Здавалося, наче його спотворює горе, але Адоніс знав, що це судоми нестерпного болю. В агонії він навіть частково позбувся своїх тоненьких вусиків. Гектор Адоніс прочитав молитву за його душу, і йому стало неймовірно сумно. Він згадав, як цей чоловік і його хрещеник гуляли сицилійськими пагорбами, тримаючись за руки, читаючи напам’ять вірші про Роланда та Карла Великого.