Марио Пьюзо - Сицилієць

— Ти хотів учитися, тож слухай мене. Перший обов’язок людини — зберегти своє життя. Тоді йде те, що всі звуть честю. Я з радістю прийму оце безчестя, як ти його назвав. Я зробив це, щоб урятувати тобі життя, як і ти одного разу пішов на безчестя, щоб урятувати моє. Ти ніколи б не виїхав із Сицилії живим без захисту дона Кроче. Так тому й бути. Хочеш бути героєм, як Ґільяно? Легендою? Мерцем? Я любив його як сина моїх любих друзів, але я не заздрю його славі. Ти живий, а він мертвий. Завжди пам’ятай це, і живи не так, щоб бути героєм, а так, щоб лишатися живим. Герої з часом видаються дурнями.

Майкл зітхнув.

— Ґільяно не мав вибору, — сказав він.

— Нам більше пощастило, — згодився дон.

То була перша наука, яку Майкл дістав від батька й запам’ятав краще за всі інші. Саме вона розфарбує його майбутнє життя, підштовхне до жахливих рішень, про які він ніколи раніше не подумав би. Вона змінить його ставлення до честі, захоплення героїзмом. Вона допоможе йому вижити, але й зробить нещасним. Бо Майкл, усупереч своєму батькові, заздрив Ґільяно.

Смерть Ґільяно зламала дух народу Сицилії. Він був їхній герой, їхній щит від багатіїв та панства, від «друзів друзів», від уряду християн-демократів у Римі. Ґільяно не стало, і дон Кроче Мало пропустив Сицилію крізь свій прес, вичавив чималі гроші і з багатіїв, і з бідняків. Коли уряд намагався збудувати дамби, щоб забезпечити людям дешеву воду, дон Кроче влаштував підрив будівельного обладнання. Зрештою він контролював усі колодязі на Сицилії — дешева вода суперечила його інтересам. З повоєнним бумом будівництва обізнаність дона Кроче та його наполегливість у переговорах забезпечили йому найкращі для цього місця задешево, а продавав він їх задорого. Узяв під особисту опіку всі ділові підприємництва Сицилії. Не можна було навіть продати артишоків на ринку в Палермо без того, щоб дон Кроче не отримав свої кілька чентезімо; багатії не мали змоги купити коштовностей дружині чи коней для перегонів синам і не застрахувати їх у дона Кроче. Він твердою рукою поклав край безглуздим надіям селян, які сподівалися отримати наділи з нерозораних земель князя Оллорто завдяки абсурдним законам, що виголосив італійський парламент. Затиснутий між доном Кроче, панством та урядом Рима, сицилійський народ покинув надію.

За два роки після смерті Ґільяно п’ятсот тисяч сицилійців, переважно молодих чоловіків, поїхали з острова. В Англії вони стали садівниками, робили морозиво, працювали офіціантами в ресторанах. У Німеччині займалися важкою фізичною працею, у Швейцарії підтримували чистоту й робили годинники із зозулями. У Франції допомагали на кухні та підмітали крамниці одягу. У Бразилії прорубували просіки в лісах. Деякі переїхали до суворих зим Скандинавії. І, звісно ж, були ті, кому пощастило потрапити до новобранців Клеменци й служити родині Корлеоне в Сполучених Штатах — їх вважали щасливчиками. Так Сицилія зробилася краєм старих, дітей та жінок, що стали вдовами через економічну вендету. Кам’яні селища більше не давали робітників для маєтків багатіїв, тож вони теж постраждали. Процвітав тільки дон Кроче.

Ґаспаре Аспану Пішотту судили за злочини та розбійництво й присудили до довічного ув’язнення у в’язниці Уччардоне. Однак усім було зрозуміло, що на нього чекає амністія. Його бентежило тільки те, що він може померти у в’язниці. Та помилування все не було. Пішотта передав донові Кроче, що, якщо його негайно не випустять, він відкриє правду про зв’язки банди з Треццою, те, як новий прем’єр змовився з доном Кроче, щоб убити своїх же громадян на Портелла-делла-Джінестрі.

Наступного дня після того, як міністр Трецца став прем’єр-міністром Італії, Аспану Пішотта прокинувся о восьмій ранку. Камера в нього була простора, повна рослин у горщиках, з великими вишитими ширмами: він сам зробив їх за час ув’язнення. Блискучий шовк вишивок заспокоював його, бо він нині часто згадував дитячі роки, проведені разом з Турі Ґільяно, їхню любов один до одного.

Пішотта приготував собі кави, випив її. Він боявся отруєння, тож усе для цього горнятка кави йому мали принести родичі. Тюремну їжу спочатку давав куштувати папузі, якого тримав у клітці. І ще про всяк випадок тримав на поличці, поряд з голками для вишивання та тканиною, великий глек оливкової олії. Він сподівався, що вона зможе нейтралізувати дію отрути чи хоч викличе блювоту. Нічого іншого Пішотта не боявся — надто вже добре його охороняли. До його камери допускалися тільки ті відвідувачі, яких від дозволяв, його ж самого з неї ніколи не випускали. Він терпляче зачекав, доки папуга з’їсть і перетравить його харч, а тоді з апетитом поснідав.