Марио Пьюзо - Сицилієць

Дон важко опустився в крісло, витер губи після випивки.

— Так, — погодився він. — Сумна історія. Я сподівався, що він утече. Його батько й мати були мені добрими друзями.

— Я так і не зрозумів, що там у біса трапилося, — зізнався Майкл. — Так і не збагнув, на чий бік мені стати. Ти сказав довіряти донові Кроче, але Ґільяно його ненавидів. Я думав, те, що «Заповіт» у тебе, не дозволить їм його вбити, але він усе одно загинув. А тепер, коли ми опублікуємо «Заповіт» у газетах, вони переріжуть собі горлянки.

Батько дивився на нього холодно.

— Це Сицилія, — мовив дон. — Там завжди зрада йде за зрадою.

— Дон Кроче та уряд, певно, змовилися з Пішоттою.

— Безсумнівно.

Майкл усе одно був спантеличений.

— Для чого їм це? У нас є «Заповіт», який доводить, що уряд був у змові з Ґільяно. Італійський уряд впаде, коли газети опублікують те, що ми їм дамо. Це зовсім не має сенсу.

Дон легенько всміхнувся й сказав:

— «Заповіт» лишиться в схованці. Ми нікому його не віддамо.

Майклові знадобилася ціла хвилина, щоб усвідомити сказане батьком та те, що це значило. Тоді вперше в житті він щиро розлютився на нього. Аж пополотнівши від гніву, він запитав:

— Чи це значить, що ми весь час працювали з доном Кроче? Чи це значить, що я зраджував Ґільяно замість того, щоб допомагати йому? Що я брехав його батькам? Що ти зрадив своїх друзів і повів їхнього сина до смерті? Що ти використовував мене, пошив мене в дурні, змусив завести його в пастку? Господи, батьку, Ґільяно ж був хорошою людиною, справжнім героєм для бідняків Сицилії! Ми мусимо опублікувати «Заповіт».

Батько дозволив йому висловитися, тоді піднявся з крісла й поклав руки Майклові на плечі.

— Послухай мене, — мовив він. — Усе було готове до втечі Ґільяно. Я не домовлявся з доном Кроче зрадити його. Літак чекав, Клеменца та його люди мали допомагати тобі всім, чим тільки могли. Дон Кроче справді хотів, щоб Ґільяно втік, так було найпростіше. Але той оголосив йому вендету й відтягував від’їзд, сподіваючись, що втілить її. Він міг приїхати до тебе за кілька днів, але тягнув, сподіваючись на останню спробу. Це його й згубило.

Майкл відійшов від батька, опустився в одне зі шкіряних крісел.

— Ти маєш причину не публікувати «Заповіт», — мовив він. — Ти пообіцяв.

— Так, — погодився дон Корлеоне. — Маєш пам’ятати, що після того, як ти постраждав від бомби, я зрозумів, що ми з моїми друзями не можемо повноцінно захистити тебе на Сицилії. Ти був відкритий для нових замахів. Я мусив бути впевнений, що ти безпечно повернешся додому, тож і домовився з доном Кроче. Він захищав тебе, а я у відповідь пообіцяв, що переконаю Ґільяно не публікувати «Заповіт», коли він втече до Америки.

Майклові стало зле, коли він згадав — це ж саме він сказав Пішотті, що «Заповіт» у безпеці в Америці. Це тоді доля Ґільяно була визначена. Він зітхнув.

— Ми в боргу перед його батьками, — сказав він. — І перед Джустіною. З нею все добре?

— Так. Про неї подбають. Їй знадобиться кілька місяців, щоб усвідомити все, що сталося. — Дон Корлеоне трохи помовчав. — Вона дуже кмітлива дівчина, тут їй буде добре.

— Ми зрадимо батька й матір Ґільяно, якщо не опублікуємо «Заповіт», — повторив Майкл.

— Ні, — не згодився його батько. — Я дечого навчився протягом цих років в Америці. Маєш бути розсудливим, уміти домовлятися. Що хорошого може принести опублікування «Заповіту»? Може, уряд Італії і впаде, а може, і ні. Міністр Трецца втратить роботу, але хіба ж це його покарає?

— Він представник уряду, який змовився вбивати своїх людей, — розлючено наголосив Майкл. Дон знизав плечима.

— І що з того? Дозволь мені договорити. Чим опублікування «Заповіту» допоможе батькові й матері Ґільяно чи його друзям? Уряд полюватиме на них, запроторить до в’язниці, переслідуватиме, як тільки зможе. Ще гірше — дон Кроче може занести їх до своїх списків. Вони вже старі, хай мають спокій. Я домовлюся з урядом і з доном Кроче, щоб вони мали захист. Тут те, що «Заповіт» у мене, стане в пригоді.

Майкл сардонічно запитав:

— І нам стане в пригоді, якщо колись знадобиться на Сицилії?

— Тут нічого не поробиш, — відповів його батько, ледь усміхнувшись.

Майкл довго мовчав, а тоді тихо мовив:

— Не знаю, мені це здається безчестям. Ґільяно був справжній герой, він уже легенда. Ми маємо допомогти його пам’яті. Не дозволити їй загинути, спотворитися.

Уперше за цю розмову дон дозволив собі виказати роздратування. Він налив собі ще анісової настоянки, випив одним ковтком і наставив пальця на сина.