Марио Пьюзо - Сицилієць

— Ти певен, що то він? — різко спитав Клеменца.

Старий тільки плечима знизав.

— То був один зі старих трюків Ґільяно — лишити тіло чи ляльку на виду, щоб виманити карабінерів і повбивати їх. Але минуло вже дві години, і нічого такого не сталося. Тіло й досі лежить у дворі, там, де його вбили. Газетярі з Палермо вже злетілися зі своїми камерами, знімають усіх, навіть мого віслюка. То й думайте, що собі хочете.

Майклові було зле, але він зміг вимовити:

— Нам треба піти подивитися. Я мушу знати напевно.

— Живий він чи мертвий, ми більше йому не допоможемо, — грубо завважив Клеменца. — Я везу тебе додому, Майку.

— Ні, — м’яко заперечив молодий Корлеоне. — Нам треба туди. Можливо, на нас чекає Пішотта. Або Стефан Андоліні. Вони скажуть, що нам робити. Може, це і не він, я не вірю, що це він. Він не міг померти так близько від порятунку. Не тепер, коли його «Заповіт» у безпеці в Америці.

Клеменца зітхнув. Він бачив біль на обличчі Майкла. Може, це й справді не Ґільяно, може, Пішотта чекав на них, щоб улаштувати цю зустріч. Може, це взагалі частина плану, який мусив відвернути увагу від утечі, якщо влада наступатиме їм на п’яти.

Сонце вже зовсім зійшло. Клеменца наказав своїм людям припаркувати автомобілі та йти за ними. Тоді вони з Майклом рушили далі, вулицею, повною людей. Вони стікалися до переходу на бічну вулицю, де було повно армійських автівок, а вхід блокував кордон карабінерів. На вулиці цій стояли окремі будинки, розділені дворами. Клеменца з Майклом приєдналися до натовпу, роздивлялися разом з іншими. Офіцер карабінерів пропускав за кордон журналістів та чиновників, попередньо перевіривши їхні документи.

— Зможеш провести нас через кордон? — спитав Майкл Клеменцу.

Той узяв його під руку й вивів з натовпу.

За годину вони вже були в маленькому будинку на тій бічній вулиці. Він теж мав невелике подвір’я й стояв усього будинків за двадцять від місця, де зібрався натовп. Клеменца лишив Майкла всередині з чотирма своїми людьми, а сам іще з двома пішов у місто. Їх не було з годину, а коли вони повернулися, Клеменца виглядав дуже враженим.

— Усе погано, Майку, — мовив він. — З Монтелепре везуть матір Ґільяно на впізнання тіла. Полковник Лука вже тут, командир спеціального загону. Злітаються репортери з усього світу, навіть зі Сполучених Штатів. Це містечко перетворюється на божевільню. Треба забиратися.

— Завтра, — відповів Майкл. — Ми поїдемо завтра. Тепер подивимося, чи зможемо пройти через охорону. Ти з цим розібрався?

— Поки ні.

— То підемо й побачимо, що можна зробити.

Попри протести Клеменци, вони вийшли на вулицю. Здавалося, що карабінери заповнили все місто. Майкл подумав, що їх тут не менш ніж тисяча. І сотні фотографів. Неможливо було пройти через силу автомобілів і фургонів, і ніякої змоги не було дістатися того двору. Вони побачили групу високопоставлених офіцерів, які заходили до ресторану: пустили плітку, що це полковник Лука йде святкувати зі своїм штабом. Майкл краєм ока побачив полковника. То був невисокий жилавий чоловік із сумним обличчям, через спеку він зняв свого кашкета й білим носовичком витирав піт з лисуватої голови. Зграя фотографів знімала його, натовп журналістів ставив запитання. Він відмахнувся від них, не сказавши ані слова, і зник у ресторані.

На вулицях містечка було стільки народу, що Майкл із Клеменцою ледь могли поворухнутися. Клеменца вирішив, що слід повернутися до будинку й чекати на новини. Пізніше вдень один з його людей приніс звістку: Марія Ломбардо впізнала в тілі свого сина.

Вони пообідали у вуличному кафе. Через радіо голосно говорили про смерть Ґільяно. Розповідали, що поліція оточила будинок, у якому він начебто ховався. Коли він вийшов, йому наказали здатися, але він негайно відкрив вогонь. Капітан Перенце, голова штабу полковника Луки, давав на радіо інтерв’ю. Він розповів, як Ґільяно втікав, а він, капітан Перенце, побіг за ним і затиснув його в тому дворі. Ґільяно лютував, наче лев у клітці, Перенце відстрілювався й убив його. У кафе ніхто не їв, усі слухали радіо. Офіціанти й не прикидалися, що обслуговують столи, — вони теж слухали. Клеменца розвернувся до Майкла й сказав:

— Усе це погано пахне. Їдемо сьогодні ж.

Але тієї ж миті вулицю біля кафе заповнила таємна поліція. На узбіччі зупинилося службове авто, з нього вийшов інспектор Веларді. Він підійшов до їхнього столу й поклав руку Майклові на плече.

— Вас заарештовано, — мовив він і перевів крижані блакитні очі на Клеменцу. — І вас ми теж заберемо. Даю вам пораду. У мене навколо цього місця сотня людей. Будете метушитися — приєднаєтеся до Ґільяно в пеклі.