Марио Пьюзо - Сицилієць

Тоді дон Кроче й зосередився на Пішотті. Пішотта був розумний, але по-юнацькому, не надто зважаючи на ті зло і страх, що ховаються в серцях навіть найкращих людей. І його вабили спокуси й плоди цього світу. Якщо Ґільяно зневажав гроші, то Пішотта любив те, що гроші приносили. Ґільяно не лишав ані копійчини для себе, хоча за весь цей час уже здобув злочинами понад мільярд лір. Він роздавав свою частку здобутого бідним і допомагав своїй родині.

Але дон Кроче завважив, що Пішотта носить найкращі костюми з Палермо й ходить до найдорожчих повій, та й родина його живе значно краще, ніж родина Ґільяно. Ще він дізнався, що Пішотта зберігає гроші в банках Палермо під вигаданими іменами й вдається до інших хитрощів, що цікаві тільки тим, хто має намір лишитися живим, — як-от фальшиві документи на три різні прізвища чи дім-схованка в Трапані. Дон Кроче знав, що все це зберігається в таємниці від Ґільяно. Отже, тепер чекав на Пішотту — на самим Пішоттою призначену зустріч, бо той знав, що дім дона завжди відчинений для нього, — із задоволенням та цікавістю. А ще з обачністю й завбачливістю: дона оточували озброєні охоронці, і він попередив полковника Луку та інспектора Веларді, щоб вони були на зв’язку, якщо все пройде добре. А як ні, якщо він хибно оцінив Пішотту чи якщо це придумана Ґільяно схема з метою покінчити з доном — що ж, тоді вона стане могилою Аспану Пішотти.

Пішотта дозволив роззброїти себе, перш ніж його провели до дона Кроче. Він не боявся, бо всього за кілька днів до того зробив донові величезну послугу: попередив його про те, що Ґільяно планує напад на готель.

Вони були в кімнаті самі. Слуги дона Кроче накрили стіл з їжею та вином, і сам дон, як старомодний провінційний господар, наповнив склянку й тарілку Пішотти.

— Хороші часи скінчилися, — сказав він. — Тепер ми з тобою мусимо бути дуже серйозні. Саме час ухвалити рішення, яке стане для нас визначальним. Сподіваюся, ти готовий вислухати мене.

— Я не знаю, що вас бентежить, — мовив до нього Пішотта. — Але знаю, що сам маю неабияк метикувати, щоб уціліти.

— Ти не хочеш емігрувати? — запитав дон. — Міг би рушити до Америки разом із Ґільяно. Вино там гірше, та й оливкова олія схожа на воду. І електричний стілець у них працює, уряд там не такий цивілізований, як тут, нічого не можна робити поспіхом. Але там непогано живеться.

Пішотта розреготався.

— Що мені робити в Америці? Я краще пошукаю долі тут. Коли Ґільяно зникне, мене так ретельно не шукатимуть, а гори великі.

— Тебе досі непокоять легені? — турботливо спитав дон Кроче. — Ти п’єш ліки?

— Так, це не проблема. Цілком можливо, що в легень не буде можливості мене прикінчити.

Він вишкірився на дона Кроче.

— Поговорімо як сицилійці, — серйозно мовив дон. — У дитинстві, у юності цілком природно любити друзів, бути щедрими до них, пробачати їхні вади. Кожен день новий, ми радо дивимося в майбутнє, з насолодою й без страху. Сам світ не такий небезпечний, це щасливі часи. Але ми дорослішаємо, маємо заробляти собі на хліб, і дружити стає вже не так просто. Слід постійно бути насторожі. Старші більше не доглядають нас, прості дитячі радощі більше не дають задоволення. У нас росте гордість — хочеться стати великими, відомими, заможними чи просто застерегтися від невдач. Я знаю, як ти любиш Турі Ґільяно, але тепер спитай себе: яка ціна цієї любові? І чи після стількох років вона ще існує чи залишила по собі тільки пам’ять?

Він чекав відповіді від Пішотти, однак той дивився на нього, і обличчя його було скам’яніліше, ніж Каммаратські гори, і таке ж біле: він дуже збліднув з лиця.

Тож дон Кроче продовжив:

— Я не можу дозволити Ґільяно вижити або втекти. Якщо залишишся вірним йому, тоді ти теж мій ворог. Знай це. Коли Ґільяно не стане, ти не виживеш на Сицилії без мого захисту.

— «Заповіт» Турі в друзів в Америці, — сказав Пішотта. — Якщо ви вб’єте його, «Заповіт» буде опублікований, і уряд впаде. Новий же уряд може змусити вас сховатися на своїй фермі у Віллабі, а то й гірше.

Дон пирхнув. Тоді розреготався й зі зневагою спитав:

— Ти читав той знаменитий «Заповіт»?

— Так, — відповів Пішотта, спантеличений такою реакцією.

— А я — ні. То й вирішив поводитися так, наче його не існує.

— Ви кажете мені зрадити Ґільяно. Чому ви думаєте, що це взагалі можливо?

Дон Кроче всміхнувся.

— Ти попередив мене про напад на мій готель. Це було по-дружньому?

— Це було заради Ґільяно, а не для вас, — сказав Пішотта. — Турі втратив розсудливість. Він планує вбити вас. Коли вас не стане, я знатиму, що в жодного з нас більше немає надії. «Друзі друзів» не заспокояться, поки ми не загинемо, із «Заповітом» чи без «Заповіту». Він давно вже міг утекти з країни, але не поспішає, сподівається помститися й забрати ваше життя. Я прийшов сюди домовитися з вами. Ґільяно зникне з країни за кілька днів, закінчить свою до вас вендету. Відпустіть його.