Марио Пьюзо - Сицилієць

Ґільяно ліг на сирий камінь у катакомбах, голову поклав на труну, як на подушку, і взявся розглядати цих сицилійців, що померли сотні років тому. Там був лицар королівського двору в синьому шовковому брижованому однострої, з шоломом на голові та рапірою в ціпку в руках. Був вичепурений на французький манір придворний у білій перуці й чоботах на підборах. Був кардинал у червоній рясі, архієпископ у митрі. Були придворні красуні, чиї золотаві кучері нині були схожі на павутиння, що душило їхні муміфіковані тіла, як мух. Була юна діва в білих рукавичках та білій нічній сорочці з торочками в скляному ящику.

Ґільяно погано спав обидві ті ночі, які провів тут. А хто б спав ліпше? Тут перебували великі чоловіки й жінки Сицилії за три чи чотири століття, вони всі вирішили, що так уникнуть зустрічі з хробаками. Ця пиха багатіїв, марнославство улюбленців долі. Значно краще померти на дорозі, як чоловік Ла Венери.

Але насправді йому не давала заснути бентежна тривога. Як дон Кроче уникнув замаху на його життя цього тижня? Ґільяно знав, що операцію сплановано ідеально. Він міркував над тим, як це зробити, відколи дізнався правду про різанину на Портелла-делла-Джінестрі. Дона так добре охороняли, що було необхідно знайти слабке місце в усій цій обороні. Ґільяно вирішив, що найкращий його шанс — коли дон почувається цілком безпечно під охороною в палермському готелі «Умберто». Банда мала там одного шпигуна, офіціанта. Він дістав для них розклад дня дона, розташування охоронців. Ґільяно був певен, що з цією інформацією напад буде успішний.

Він зібрав тридцятьох людей у Палермо. Знаючи про приїзд Майкла Корлеоне та його обід із доном, зачекав до пообіднього часу, коли йому доповіли, що Майкл уже пішов. Тоді двадцятеро його бандитів атакували готель, щоб перетягнути на себе охоронців із саду. За кілька хвилин після того Ґільяно та десяток бандитів, що лишилися з ним, підклали вибухівку під стіну, зробивши в ній діру. Турі сам повів людей у напад. У саду лишилося всього п’ятеро охоронців; одного Ґільяно застрелив, четверо інших утекли. Ґільяно поспішив до донового люкса, але той був уже порожній. І його вразило те, що охорони там не було. Тим часом інша частина його загону прорвалася крізь оборону й приєдналася до них. Вони обшукали кімнати й коридори й нічого не знайшли. Огрядне тіло дона не давало йому змоги рухатися швидко, тож можна було дійти тільки одного висновку: дон Кроче поїхав із готелю відразу ж після Майкла. І тепер Ґільяно вперше спало на думку, що його могли попередити про напад.

Ґільяно шкодував про це: то була б не просто ліквідація найнебезпечнішого ворога, то був би славетний останній удар. Які про нього співали б балади, якби він знайшов дона Кроче в тому залитому сонцем саду… Але це колись станеться. Він не назавжди їде до Америки.

На третій ранок чернець, майже так само висохлий, як мумії, якими він опікувався, приніс йому записку від Пішотти: «У будинку Карла Великого». Ґільяно відразу ж усе зрозумів. У Зу Пеппіно, майстра-візника з Кастельветрано, який допоміг Ґільяно викрасти вантажівки дона Кроче й відтоді потай був союзником банди, було три візки й шестеро віслюків. Візки були розмальовані сценами з легенд про великого імператора, і малюками Турі з Аспану називали його дім будинком Карла Великого. Час зустрічі вже був відомий.

Того вечора, останнього свого вечора на Сицилії, Ґільяно йшов до Кастельветрано. За Палермо він зустрівся з кількома вівчарями, таємними членами своєї банди, і вони провели його. Дорога до Кастельветрано виявилася такою легкою, що в мозку Ґільяно промайнув сумнів. Місто здавалося надто відкритим. Він відпустив охоронців, вони прослизнули назад у ніч, а Турі рушив до невеликого кам’яного будинку біля міста, у дворі якого стояли три розмальовані візки — тепер уже з легендами з його власного життя. То був дім Зу Пеппіно.

Зу Пеппіно наче не здивувався, побачивши його. Він відклав пензля, яким саме фарбував планку на одному з візків, тоді зачинив двері й сказав Ґільяно:

— Ми в біді. Карабінерів тягне до тебе, як мух — до мертвого мула.

Ґільяно відчув приплив адреналіну.

— Спецзагін Луки? — спитав він.

— Так, — відповів Зу Пеппіно. — Вони поховалися подалі, не патрулюють вулиці. Я бачив їхні автівки на дорозі, як повертався з роботи. Інші візники казали, що бачили ще автівки. Ми подумали, що то пастки на твоїх людей, але й не підозрювали, що на тебе самого. Ти не заходиш так далеко на південь, так далеко від твоїх гір.