Леонід Кононович - Феміністка

— Бери, бери… хіба шкода! — підбадьорливо сказав Мурат.

— Та візьми вже й ворогам заодно! — не стримавшись, буркнув я.

Урилов з підозрою глипнув на мене, тоді взяв ще з десяток сигар і став розпихати їх по кишенях мундира. Одна сигара вже геть нікуди не влазила, й він, подумавши, вкинув її за пазуху.

— Ну, — задоволено сказав він, — цього, мабуть, хвате… Як буде яка інформація, то скиньте мені по цьому самому… по емемему, коротше, скиньте!

— Як-як? — не втямив шеф.

— Ну, по тому… по мемелу… — Урилов затнувся. — Ото, що в комп'ютері сидить, ну!

— По емейлу? — здогадавсь я. — Електронною поштою?

— Ну, а по чому ж іще! — Урилов позвірів на лиці. — І який оце піддирас таких слів понавидумував, — ні вимовити, ні написати… убивать треба за такі слова! Я ото щоб спірвав його до рук, то зразу вгатив би носаком під дихало, а тоді повалив на землю…

— Та скинемо, скинемо… — урвав його шеф. — Ти нерви бережи, зрозумів?

— Ну, ото й скиньте, як буде що, а я поповз… А то як запізнюєшся, то міністр так матюкається, що аж надворі чутно!

Коли двері за ним зачинились, я підвівся з фотеля й ляснув Пітона по плечу.

— Ходімо, друже… Малюнок того талісману, мабуть, вже зробили, — так що я заберу свого таємного агента й теж поповзу в якомусь напрямку!..

— … а він тоді як не зареве — та на мене, бляха! Голова — мов казан, очі як денця фужерів, лапи як дрова… а пазуряки, ніби мої пальці, їй-право! Я стойку прийняв та як загилив його по черепу ногою, — один-нуль, коротше! Він тільки головою струснув і хап мене обома руками… Я йому тоді коліном по яйцях, н-на! Він тут і заревів, як скотина, лапами за яйця вхопився і давай по землі качатися. Качається і виє, мов собака, на місяць, качається і виє, гад такий проклятий…

Я дав Барабашеві щигля по загривку, й він аж підскочив од несподіванки.

— Привіт борцям із тваринним світом! Ти наче живий… і навіть не покусаний? А мені казали…

— Та, — знітився Барабаш, — трохи заробив лапою! Воно на спині, то не видно…

— А як же це ти дозволив себе подряпати?

— Та я ж хотів заламати йому лапу за спину… а він другою як морсне по плечу! Я його тоді — в глаз! Він як ревоне — й до мене! Я розвертаюся на лівій нозі, пропускаю його по прямій і ліктем по черепу як загилю — з усієї сили, поняв? У нього й кров носом бризнула! Але прудкий, скотиняка, і спритний мов кіт — як махонув рукою, то я насилу встиг блок поставити! Він тоді давай боковими гилити мене… я пірнаю під лікоть, виходжу в тил — і п'ятою по шиї! Він зарепетував, як людина, і давай кругами бігати по вольєру! А народу ж зібралося, — в долоні плещуть, пальцями показують, свистять…

Я постукав його по лобі.

— Йолопе ти, йолопе! Знайшов, з ким битися… з ведмедем! Не соромно, га?

— Чого б це, питається?!

— А того, — сказав я повчально, — що ведмедя зловили, посадили в клітку, їсти йому не дають… а тут прилазить отакий бритоголовий дебіл і починає гилити цю нещасну, зацьковану звірину руками й ногами! Ти краще Урилова відлупцював би, коли вже руки сверблять…

— Й не шкода йому, головне! — підтримала мене Цуци-чок. — Ні краплі совісті в людини немає! Ти піди в зоопарк та поглянь на тих звірів — всі вони сумні, вовна скуйовджена, сидять і дивляться з-за ґратів на тебе… Жаліти їх треба всіх, а не бити!

Барабаш зацьковано роззирався доокруж.

— Бідні вони… нещасні! А верблюдиця он як плюнула на мене!

— Так ти ж, мабуть, їй дулю скрутив? — докірливо поспиталася Цуцичок.

— Та, ні… язика показав! — засоромлено буркнув Бара-баш. — А вона як плюне… всю мордяку заліпила!

— А вона з одним горбом була чи з двома? — зацікавлено спитавсь я.

— Та хрін її знає! Поки я очі продер, то її вже прибрали… знали, що я можу застрелити! Так я тої верблюдиці більше й не зустрічав…

— Ось до чого алкоголізм призводить! — підсумував я, скрушно хитаючи головою. Тоді дав Барабашеві ще одного щигля, аж виляски пішли. — Ходім, обревку… робота є!

— А до шефа?..

— Він оддав тебе на перевиховання! Візьми, каже, цього бевзня й зроби з нього людину… второпав?

— А що ж ми будемо робити? Я зробив невизначений жест.

— Поїдемо в одне місце, одморозків поганяємо… може, уб'єм кого-небудь! Тобі не все одно?

Барабаш підвівся з фотеля — кремезний, здоровецький мов дуб, і його бандитська мармиза од утіхи аж засяяла.

— Убивати я завжди готовий! Погнали?

— Давай… давай! — сказав я, штовхаючи його до дверей. — Сьогодні ще ціла купа роботи, втямив?