Ростислав Самбук - Вибух

— Міліція! — мовив. — Спокійно, Дуфанець, без ексцесів, бо ми з міліції…

Господар зиркнув на Волянюка докірливо.

— Спіймався, дурню? — запитав. — І до мене привів?

— А до кого ж? Машина твоя, нікуди не дінешся.

— Моя, — погодився Дуфанець якось покірливо. — Виходить, догралися… То прошу… — Відступив від хвіртки. — Робіть своє діло.

Хаблак швидко обдивився довкруж: садибу суціль обнесено парканом, тікати нема куди. Запитав заспокоєно:

— Хтось із сторонніх є?

— Ні, тільки син та жінка.

— А цей, — клацнув пальцями Хаблак, ну, який тепер замість Манжули?

— Степан Вікентійович?

— Звичайно.

— Так він же не в мене.

— Де?

— У мене йому незручно.

— У готелі?

— Ні, тут недалеко, у Коржа. Через три будинки за рогом.

— Швидше, — не дуже ввічливо підштовхнув Дуфанця Хаблак, — швидше до машини, покажете, де мешкає Корж.

Вони лишили на подвір’ї Волянюка з лейтенантом, наказавши не випускати нікого з дому, й рвонули до будинку Коржа. У того хвіртка виявилась незамкнутою, Дуфанець піднявся на ганок, погрюкав голосно й назвався. З дому відгукнулися, і двері відчинила жінка.

— А Хома? — запитав Дуфанець. — Де він?

— Ще звечора поїхав.

— Де Степан Вікентійович?

— Так разом і поїхали.

— Куди? — втрутився Хаблак.

— Хіба я знаю! Сіли на “Москвича” й поїхали.

— Коли?

— Я ж кажу: звечора.

— Точніше?

— Близько одинадцятої.

У Хаблака майнула здогадка.

— Коли виїхав Волянюк до Косова? — запитав у Дуфанця.

— Так само, близько одинадцятої.

— Вважаєш, Степан Вікентійович стежив за Волянюком? — утрутився Стефурак.

— Стопроцентово. Телефон маєте? — обернувся до господині.

— Прошу, — відступила.

Хаблак пропустив поперед себе Дуфанця із Стефураком, непомітно стиснув старшому лейтенантові лікоть, і той лише кивнув, підтвердивши, що сигнал прийнятий. Поки Хаблак зв’язувався з черговим по відділу міліції і викликав оперативну групу, Стефурак начебто з простої цікавості зазирнув до кімнат. У одній спала дитина, у вітальні на дивані було постелено, але, видно, ніхто не лягав: ковдра і подушка не зім’яті. Отже, господиня не збрехала, й Корж справді подався із своїм постояльцем назирці за машиною з алюмінієм.

А якщо ось-ось повернуться і побачать біля дому на вулиці автомобіль? Певно, цей Степан Вікентійович стріляний горобець, якщо не спускав очей з Волянюка, і автомобіль біля Коржових воріт не пройде повз його увагу.

— Я лишуся тут, — запропонував Стефурак Хаблакові. — А ви давайте до Дуфанця — він віджене машину.

Хаблак кивнув, зрештою, іншого виходу не було. Стефурак провів їх до хвіртки, віддав ключ від машини, постояв трохи, дивлячись, як Дуфанець влаштовується за кермом “газика”, і саме в цей час з-за рогу виринув синій “Москвич”. Стефурак одразу збагнув: Коржів. Побачив, як Дуфанець вистрибнув з “газика”, ступив крок до “Москвича”, що загальмував поруч, і застережливо підвів руку. Боявся, що Дуфанець попередить Коржа, однак той стояв мовчки, спостерігаючи, як з “Москвича” вилазить чоловік у червоній нейлоновій куртці.

— Товариш Корж? — запитав Хаблак.

Чоловік у червоній куртці подав йому руку й назвався:

— Корж Василь, а ви, бачу, на мене чекаєте?

— Де Степан Вікентійович? — утрутився Стефурак.

— У Івано-Франківську.

— Як?

— Попросив відвезти, я й відвіз.

Хаблак показав посвідчення і відвів Коржа вбік, аби Дуфанець не чув їхньої розмови. Запитав:

— Коли виїхали?

— Учора, приблизно об одинадцятій.

— Куди?

— До Косова. Ну, трохи далі. Там є село Соколівка, то Степан Вікентійович туди наказав.

— І там стояли?

— Отож, за церквою зупинилися, і він вийшов.

— Довго стояли?

— З годину. Він до якогось знайомого ходив.

— Так, певно, до знайомого… — ствердив Хаблак, уявивши, як усе відбувалося насправді. Знаючи, кому завезуть алюмінієвий лист, Степан Вікентійович вирішив проконтролювати хід операції, — звичайно, він побачив, що Волянюка затримали, й накивав п’ятами.

Запитав у Коржа:

— А потім як?

— Степан Вікентійович повернувся і каже: відвезеш до області. А мені що? Він платить — я везу.

— Скільки?

— За четвертак домовились у Соколівку, а за область він ще червону накинув.

— Але ж у вас лишилися його речі…

— Валізка з білизною. Сказав, треба терміново до Івано-Франківська, а по речі потім приїде. Чи повідомить, куди відіслати.

— А ви хоч прізвище Степана Вікентійовича знаєте?