Ростислав Самбук - Вибух

Грайда С.В.

Галинський С.В.

Вікторов С.В.

Ще був Мірошниченко С.В. — він вилетів до Львова, а до Чернівців — Фостяк С.В.

Усіх цих пасажирів, особливо перших трьох, Хаблак узяв на замітку і наступним рейсом вилетів до Києва.

14. Гудзій дочекався, поки відринула хвиля ранішніх відвідувачів і в кабінетах запанувало передобіднє затишшя. Прослизнув до Татарова, скориставшись відсутністю секретарки, хоч це не мало ніякого значення — міг заходити до начальства хоч десять разів на день, не викликаючи ані підозр, ані цікавих розмов співробітників. Певно, спрацювала зайва і надто перебільшена застережливість злодія, який дує і на холодну воду.

Татаров щось писав, глянув на Леоніда Павловича, подивився, як на порожнє місце, не зрадів і не стривожився, так він завжди зустрічав Гудзія, без жодних емоцій, і це найбільше сердило й дратувало Леоніда Павловича — як-не-як, а пов’язані одним мотузком, і міг хоча б примусити себе бути привітнішим.

Гаврило Климентійович випростався на стільці, покинувши папери, й сидів мовчки, дивлячись, як наближається до столу Гудзій. Думав, що цей завжди усміхнений, рожевощокий і привітний молодик глибоко огидний йому — його б воля, звільнив і ще б дав коліном під зад, так, аби вилетів не тільки з главку, але й з Києва, кудись у глибоку провінцію: щоб не бачити, не чути, щоб не отруював тут атмосферу.

І все ж Татаров примусив себе скривити губи у ледь помітній чи то гримасі, чи то посмішці й кивнув, відповідаючи на привітання.

А Гудзій, наближаючись до столу, бачив тільки сивий йоржик коротко підстриженого волосся і видовжене зморшкувате обличчя — точно, старий сухар і педант, ортодокс клятий, витиснутий лимон без соку й запаху. Ну й біс з тобою, знаємо, чого варто було тобі зобразити на обличчі жалюгідну подобу посмішки, проте лишай свою злість і ненависть при собі, я до тебе не просити прийшов, а в справі, і хочеш не хочеш, доведеться побалакати.

— Прошу сідати, — мовив Татаров сухо й офіційно, немов завітав до нього звичайний підлеглий і вони вирішуватимуть буденні виробничі питання.

Проте Гудзій аж ніяк не зреагував ні на сухість, ні на явну недоброзичливість: сів не так, як належить підлеглому — стримано й діловито, а сперся ліктями на стіл заступника начальника главку, фамільярно й нахабно зазираючи йому у вічі.

Татаров ледь утримався, щоб не осмикнути цього пройду. Подумав не без гіркоти: ось дожив і до цього, певно, слід було посміхнутися у відповідь так само фамільярно чи хоч сказати щось легке або жартівливе, щоб розрядити обстановку, та не міг — сидів важкий і набурмосений, дивився відчужено.

І ненавидів сам себе.

Згадав, як усе почалося. Тоді прийшов до нього на прийом заступник начальника відділу постачання з одеського заводу. Він і прізвища його не розібрав, якийсь Мажуга чи Мужуга, потім це прізвище почало снитися йому, а тоді подивився на дженджуристого молодика, й наперед вирішив відмовити йому, чого б не просив, бо постачальники завжди канючать, а цей до того ж набрався нахабства й відкрито запропонував йому, Татарову, виділити вагон алюмінієвого листа заводу, про який він, заступник начальника главку, здається, навіть і не чув.

Татаров тоді вивчаюче подивився на одеського піжона, збагнувши, що той пропонує йому махінацію. Рука Татарова потяглася до кнопки, щоб викликати секретарку: він тоді не схвилювався і не розгнівався, просто дивився на огидного пройду як на настирливу комаху, котру мусить негайно розчавити, гадав, що той злякається чи хоча б збентежиться, але постачальник дивився спокійно, навіть якось зверхньо й нараз сказав таке, що він, Татаров, мимовільно відсмикнув руку від кнопки.

Гаврило Климентійович і досі пам’ятав ті слова.

“Чекайте, — зупинив його Манжула. Так, з того дня це прізвище вкарбувалося йому в пам’ять. — Я не прошу вас зробити це безплатно. Ви, Гавриле Климентійовичу, матимете за один ваш підпис “Ладу”. До того ж завтра. І ніхто й ніколи не довідається про це”.

Він підвівся й позадкував до дверей, не зводячи з Татарова очей. Біля виходу ще мовив притишено:

“Я подзвоню вам завтра вранці. Розумію, що саме ви думаєте зараз про мене, але врахуйте: якщо навіть повідомите кого слід про мою пропозицію, це вам нічого не дасть. Ніхто не зможе довести, що я просив вас виділити тому заводові алюмінієвий лист. А “Ладу” матимете хоч завтра. Все у ваших руках”.

Він знав, що робить, клятий одеський пройдисвіт: “Ладою” розбив і так надтріснуте серце Татарова. “Лада” була кришталевою і нездійсненною мрією Гаврила Климентійовича. Варто було постачальникові запропонувати гроші, навіть великі гроші, на які Татаров зміг би купити машину, й він виставив би його з кабінету, покликав міліцію чи когось із громадськості, підняв би скандал, але саме слово “Лада” приголомшило Татарова. Він, ще бачачи у дверях Манжулу, уявив собі неймовірно розкішну, білу, блискучу, відполіровану машину, його власну машину, яка тільки снилася йому в рожевих снах.