Ростислав Самбук - Вибух

— А чому ви, а не Дуфанець, привезли алюміній?

— По черзі ми. Він учора возив.

— Де зберігається алюмінієвий лист?

— У Гната в сараї.

— Адреса?

— Коломия, Трав’яна, сім.

— А звідки в нього?

— Так вагон же прийшов. Ми розвантажували й до Гната перевезли.

Хаблак подав Волянюкові фотографію Манжули.

— Знаєте його?

Шофер важко зітхнув.

— Знаю. Михайло Микитович Манжула. Ми з ним алюміній узимку возили.

— А тепер з ким?

Похитав головою.

— Тепер я з Дуфанцем у парі.

— А де взяв лист Дуфанець?

— Я не розпитував.

— Але ж вагон пригнав не Дуфанець?

— Певно, ні.

— Хто ж?

Волянюк лише знизав плечима.

— У Дуфанця попитайте.

— Попитаємо. А звідки вагон?

— Не знаю.

— Нікого ви не бачили, нічого не знаєте… Несолідно виходить, шановний. Ми з вами домовились, а ви знову в кущі…

Волянюк покрутив головою, наче намагався вивільнити шию з тугого коміра.

— Гадаєте, ті люди, що алюміній привозять, не криються? Вони й від нас криються. Моє діло теляче: привіз метал, свої три сотні одержав — і все. Мовчи й радій, що заробив.

— Так, заробили…

— Та заробив уже… — безнадійно махнув рукою. — Строк варобив, прошу я вас. Скільки?

— Я ж кажу: від вас залежить. З Манжулою як працювали?

— Так само. Алюміній вагоном у Коломию приходив, возили до Дуфанця та до мене в Косів, а далі вже покупців знаходили.

— І Манжула вам не казав, звідки метал?

— Не цікавився я. У цій справі чим менше знаєш, тим краще.

— Виходить, Манжула був головним?

— Казав: є ще якийсь Президент. Той усім заправляє.

— Президент? — Хаблак одразу збагнув, що це — прізвисько. — І де ж той Президент обертається? Адже не в Сполучених Штатах?

— Я так зрозумів — у Києві.

— Чому?

— Бо й Манжула з Києва.

— Сам казав?

— Не крився.

— А цей Президент зараз не в Коломиї?

— Все може бути.

Хаблак занетерпеливився: а якщо й справді зараз у Дуфанця спить, відпочиває після праці праведної, ніжиться в м’якій постелі, чекаючи, що Волянюк привезе йому три тисячі, сам Президент?..

Подумав трохи й показав шоферові фоторобот Бублика, привезений вчора Коренчуком.

— А з цим чоловіком випадково не зустрічалися? — запитав.

Волянюк потягнувся до фотографії жадібно й вдивлявся довго. Відклав з жалем і мовив, наче скаржився:

— Ні, не знаю і не зустрічав.

Поки, Хаблак допитував шофера, Стефурак устиг організувати понятих. У їхній присутності склали акт — машину з алюмінієвим листом відправили до Косова, і Хаблак запропонував Волянюкові:

— Хочете нам допомогти?

— То прошу вас, але чим можу? — догідливо посміхнувся.

— Поїдете з нами до Коломиї. Побалакаємо з Дуфанцем. Гадаю, побачивши вас, не пручатиметься.

— Поїду. — Волянюк рішуче насунув на чоло пожмакану кепку. — І скажу Гнатові — чого вже відмагатися?..

Манжула вмів вибирати агентів по збуту алюмінієвого листа: дім Дуфанця стояв на самому виїзді з міста, окремо від інших, поруч чи то якась база, чи то склад за високим парканом — до машин тут звикли, й ніхто не звертав уваги на те, що до Дуфанцевого подвір’я завертали завантажені автомобілі. То більше, Дуфанець працював на будівництві, щодня приїжджав вантажівкою обідати, та й взагалі машина часто ночувала в нього.

Про все це розповів Волянюк, поки їхали до Коломиї. Попереду Стефурак з Хаблаком, на задньому сидінні Волянюк з лейтенантом.

— А в Косові як? — поцікавився Стефурак. — Листовий алюміній — не голка, а у вас була, фактично, перевалочна база.

— Сусіди гадали, що я сарай під склад здаю. Лісоторговельній базі. Я ж ту чутку й пустив.

— А дільничний інспектор?

Волянюк презирливо гмикнув.

— Він у мене півлітру пив. Уперше я запросив, потім сам унадився. Захоче випити на шармак — до мене.

— Алюміній бачив?

— Чом ні?

— І не поцікавився?

— Питав. Я йому те ж саме: мовляв, лісоскладівський.

Хаблак відчув, як у нього запашіли від гніву щоки. Під носом у дільничного інспектора робилися махінації, і не один місяць, а той — за півлітру…

Засопів тихенько, Стефурак зрозумів його й заспокійливо поклав руку на плече.

У Коломию приїхали, коли тільки почало розвиднюватись. Садиба Дуфанця — за високим пофарбованим зеленою олійною фарбою парканом, а навпроти справді склад. Хвіртка замкнута, але Волянюк посмикав за якийсь хитрий дріт, мабуть, дзвінок у хаті розбудив господаря — загавкав пес, та відразу замовк, хвіртка відчинилася, і визирнув заспаний чоловік у майці, позадкував, побачивши Волянюка у супроводі незнайомців, либонь, хотів ляснути хвірткою перед носом, однак Стефурак не дав. Відтиснув Дуфанця плечем і прослизнув на подвір’я.