Ростислав Самбук - Вибух

— З Ясеня ми, сюди їздимо.

— І на яких машинах до Манжули приїздили?

— На вантажних.

— Самі бачили?

— А чого не бачити? Ми тут усе бачимо.

— На лісовозах?

— Ні, — одповіла не вагаючись. — Одного разу на ЗІЛі, а другого також на якійсь вантажівці. Але з кузовом.

Усе сходилося, і в Хаблака вже майже не було запитань. Та спробував уточнити:

— Удень приїжджали?

Жінки перезирнулися, і тепер ініціативу взяла на себе старша:

— Ні, підвечір. Це я точно пам’ятаю, бо ще група туристів приїхала. А повернувся Манжула вночі, навіть під ранок.

— А номер машини не бачили?

— Бачила, чом ні?

— Який?

— Коли б знала, що міліція цікавитиметься, записала б. А так ні до чого.

— Куди поїхали? На Рахів?

— Ні, туди, — махнула рукою праворуч. — На Ворохту.

Хаблак подумав: з “Беркута” Манжула керував операціями по продажу алюмінію. Майор побалакав ще з барменом та офіціантами — бармен Манжулу впізнав, він пам’ятав, що цей постоялець заходив до нього переважно вдень, вечорами кудись зникав, лише одного разу з’явився з дівчиною, мабуть, туристкою — сиділи допізна, й Манжула пригощав досить велику компанію. Власне, ця інформація не дала Хаблакові нічого нового, і вони із Стефураком вирішили вертатися до Косова.

У Косові на Хаблака чекав Коренчук. Точніше, він ні на кого не чекав — устиг сконтактуватися з місцевими обе-хеесівцями, ті підкинули йому кілька справ, і лейтенант буквально обклався ними — з-за столу визирала лише маківка, поросла рудуватим волоссям. Побачивши Хаблака, Коренчук виліз із свого укриття і мовив без особливого захоплення:

— Є над чим поморочити голову. Наскільки я зрозумів, хочете знати, звідки цей алюміній?

— Точно.

— Не знаю. Поки що жодної зачіпки.

— Ви вчепитеся.

— Не переоцінюйте моїх скромних можливостей.

— Сподіваюсь.

— Ну, сподіватися можете, — дозволив Коренчук.

На тому й розійшлися. Хаблак із Стефураком, пообідавши в районній їдальні, подалися до Соколівки, а Коренчук лишився в райвідділі з запилюженими справами.

Десь на початку першої, коли Стефурак давно вже вимкнув телевізор і, враховуючи досвід попередньої ночі, почав розбирати постіль, у вікно ледь чутно постукали. Стефурак метнувся до дверей, а Хаблак потягнувся до піджака, що висів поруч на спинці стільця.

Невже почалося?

Побачивши у дверях стурбоване обличчя дружинника Гната, який сидів у засідці разом з дільничним інспектором, запитав нетерпляче:

— Привезли?

— Так, прошу вас. Лейтенант Семенюк затримав його.

— Що, тільки один?

— Шофер — і все.

ЗІЛ, навантажений листовим алюмінієм, стояв на бригадировому подвір’ї. У кімнаті біля пічки сидів, бгаючи в руках бавовняну кепку, чоловік у ялових чоботях, ватянці, накинутій на пом’яту, незастебнуту невизначеного кольору сорочку. Побачивши, як виструнчився лейтенант перед двома незнайомцями в цивільному, він і сам зробив спробу підвестися, та Хаблак зупинив його рішучим жестом. Запитав:

— Прізвище?

— Волянюк Олександр Петрович.

Хаблак зміряв його чіпким поглядом: от їхні стежки й схрестилися. Простягнув руку.

— Документи?

— У нього… — кивнув на лейтенанта.

Хаблак узяв права, дорожній лист. Начебто все правильно, документи в ажурі. Передав їх Стефуракові, сів навпроти Волянюка, попросив:

— А тепер, Олександре Петровичу, розкажіть, де взяли алюміній?

Волянюк зсунув брови, гнівно блиснув очима на дільничного інспектора.

— Купив, — одповів не дуже впевнено. — Купив, бо хотів собі дах перекрити. Та передумав. А добру що, пропадати?

— І в кого ж купили?

— А так — привезли якісь люди. Питають, чи потрібно?.. Ось і купив…

— Отже, не знаєте, в кого?

— Не знаю.

Хаблак посміхнувся.

— Я на вашому місці був би відвертішим. Бо строк ви, Олександре Петровичу, вже заробили…

— За що?

— За спекуляцію листовим алюмінієм.

— Продав своє — хіба спекуляція?

— Давайте не гратися в схованки. По-перше, ви зараз у відпустці, дорожній лист підроблений, і машина не ваша. Згодні?

Волянюк, не відповідаючи, покліпав очима. А Хаблак вів далі:

— Усе це дуже легко встановити. Ми подзвонимо до автоінспекції, дізнаємось — чия машина, хто насправді їздить на ній і як вона потрапила до вас…

— Не треба… — мало не простогнав Волянюк.

— І я вважаю: не треба. Бо відмагання тільки збільшить вашу вину. Отже, чия машина?

— Гнатова. Гната Дуфанця.

— Де працює?

— У будівельному управлінні. В Коломиї.