Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

— Шкода.

— Сам бачу, та що зробиш.

— Потім ніколи не згадував цього чоловіка?

— Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.

— Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?

— Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімна­тах, — пояснив Вахнічев. — А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.

— Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?

— Здається, ні.

— А він сам?

— З нашої кімнати — ні.

— Звідки ще міг?

— Хіба один телефон в об’єднанні?

— Так, — погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення — все одно, що самому сунути голову в зашморг. — Як вважаєте, — перевів розмову на інше, — чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з то­варознавців?

Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.

— Все може бути, — знизав плечима. — Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.

— А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.

— Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, — пояснив Вахнічев. — Але Корж посадив його видзвонювати щось по теле­фону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…

— Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг ви­їхати на базу?

— Бачите, ми не марнуємо часу — машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.

— Хіба ви напередодні не знали про шкурки?

— Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.

— А ви самі не їздите по товари?

Вахнічев злегка зашарівся.

— Якщо б виникла така потреба, чому б не по­їхати?

— Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.

— Галата ж був вільний.

— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.

— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?

У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.

— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.

Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко по­мітив її і зрозумів по-своєму.

— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.

— Без вашої допомоги навряд чи…

— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…

— Віра Гулько?

— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.

— Хотів би порозмовляти з нею.

— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що за­хворіла дитина й має бюлетень по догляду.

Шульга кивнув головою.

— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.

Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.

— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, зви­чайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.

— Ви щось хотіли сказати?

— Та нічого.

— Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.

— Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого прихо­вати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.

У Шульги тенькнуло серце.

— А вона розлучена чи вдова? — запитав.

— Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, — сердито згріб кінчики вусів у долоню. — Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона — жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!

— Хто він?

— Одні кажуть — з бази якоїсь, другі — чи то директор магазину, чи то з побутового обслугову­вання.

— Адреса? — попросив Шульга. — Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.

…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях — усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, за­можність мешканців квартири.

За дверима почулися легкі кроки, й Шульга зро­зумів, що його розглядають у вічко. Минуло півхви­лини, але ніхто не обзивався, і майор подзвонив удруге. Мало не одразу почув: