Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

Козюренко махнув рукою.

— Розробляючи заздалегідь подібні операції, зло­чинці передбачають кілька варіантів викрадення тран­спорту. Один з них і спрацьовує. Або не купують ма­шину через підставних осіб на годину чи дві. За великі гроші, звичайно. З розрахунком, що міліції ніколи не розплутати такий вузлик.

Шульга викликав автоінспекцію, а Козюренко роз­гладив на столі клаптик списаного паперу — прізви­ща працівників швейної фабрики. Думав: невже хтось із них зв’язаний із злочинцями?

Майор поклав трубку, й Козюренко наказав:

— Завтра вранці розмовлятимемо з ними. — По­стукав нігтем по папірцеві. — З працівниками об’єд­нання. А потім слід розпитати дружину Галати. З не­знайомцем Галата навряд чи пішов би пити коньяк до шашличної. Отже, коло знайомств Галати. На це, Якове Павловичу, зверніть увагу і під час завтрашніх бесід.

Помічник завідуючого відділом постачання Вахнічев відповідав неквапливо. Це сподобалося Козюренкові: видно, людина знає ціну й собі, й своїм словам, а розмова із слідчим — не просто формальність, в ра­зі чого відповідатимеш по закону.

Вахнічев сидів у зручній позі, поклавши ногу на ногу, він відмовився від сигарети, запропонованої Козюренком, і курив свою, наче підкреслюючи особисту незалежність.

— Так, це я наказав Галаті їхати на станцію по норкові шкурки, — відповів на Козюренкове запитан­ня, не вагаючись і спокійно. — Міг би, звичайно, й не посилати його.

— Вам ніхто не наказував посилати саме Галату? Чи, може, просив?

— Хто ж міг наказати? Тільки Глуховський, ну — Корж. Але вони рідко втручаються в мої справи — кожен робить своє. Ніхто не просив за Галату. Та й для чого просити? — розвів руками. — Це було б підозріло, адже щодня маємо справу з матеріальними цінностя­ми, і я б у такому разі ніколи не послав Галату.

— А сам Галата? Не просився чи, може, натякнув якось?

— Ні. Він взагалі був людиною мовчазною і випиратися наперед не любив.

— Зауважень до його роботи не було?

— Робив усе, що треба, навіщо ж зауважувати? Правда… — Вахнічев осікся.

— Що ви хотіли сказати?

— Пусте. Колись почув — трохи тхнуло від нього…

— Спиртним?

— Але ж не п’яний. Я зауважив йому, і Галата пояснив: випив кухоль пива. У літню спеку хіба це злочин — кухоль пива? Та я й сам іноді…

— Якщо тільки пиво… — невпевнено погодився Козюренко.

— Засенко розповідав, що Галата пив коньяк у шашличній, і я тепер думаю…

“Базікало цей Засенко, — з неприязню подумав Козюренко. — Встиг уже всім розплескати…”

— Отож, Гнате Юрійовичу, може, пиво, а може, й щось міцніше.

— Якщо вже зайшла про це мова, — почав Вахні­чев, — то мушу повідомити, що колись бачив Галату на­підпитку. Після роботи, і не моя це, мабуть, справа…

— Для нас нема дрібниць, — заперечив Козюрен­ко, — і мені хотілося б, щоб ви збагнули це.

— Звичайно, — погодився Вахнічев, — я й кажу, що два тижні тому бачив Галату “під мухою”.

— Де й коли? Напідпитку чи добряче?..

— Як сказати? У кожного по-своєму. Один вип’є чарку, а галасу наробить на літр. Та й з Галатою я не пив… Одне слово, тримався… Побачив мене, запро­понував розпити пляшку. Я іноді не від того, однак бачу — з ним уже не можна. Дійшли разом до тро­лейбуса, посадив його — їдь, мовляв, чоловіче, додому.

— Середній ступінь сп’яніння, — визначив Козюренко. — Коли людина ще знає, яким транспортом і куди треба їхати.

— Мабуть, так, — потвердив Вахнічев.

— Він був сам чи з кимось?

— Сам.

— І пив сам?

Вахнічев знизав плечима.

— Хто ж його зна? Хоча, зачекайте, казав, що зустрів якогось чоловіка…

— Це дуже важливо, Гнате Юрійовичу. Ми шу­каємо вбивцю, і, можливо, людина, з якою пив Га-лата…

— Вибачте, — приклав Вахнічев руку до серця, — я розповідаю вам усе, що знаю, і не хотів би, щоб ви подумали…

— Ну, що ви! Отже, що казав Галата про свого товариша по чарці?

— Що зустрів знайомого… Ні, — поправився Вах­нічев, — він сказав, що десь познайомився з гарною людиною і розпив з нею пляшку.

— Але ж буває: ми кажемо, познайомився з лю­диною, маючи на увазі, що знайомство відбулося не сьогодні, а колись.

Вахнічев відповів не дуже впевнено:

— Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина — познайомився й одразу пляшка…

— Однак ви казали, що Галата був мовчазний.

— І це правда, — погодився Вахнічев. — Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.

— З ким же познайомився Галата?

— Не знаю, — скрушно відповів Вахнічев. — Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.