Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

— Ми повернемо вам фото, — сказав Вірі. — Ял­тинської адреси Байдачного не знаєте?

— Умовились, що писатиму на Головпоштамт.

— Він просив вас повідомити, кому доручено одержати на станції норкові шкурки?

— Не розумію вас! — Вірині щоки знов взялися плямами.

— Усе ви розумієте, Гулько, і я б не радив вам викручуватися.

— Іван ніколи не розмовляв зі мною про справи.

— Але ж йому треба було знати, хто саме поїде на станцію.

— Для чого?

— Не робіть з мене дурника. Ще комусь ви казали про шкурки?

— Далися вам ті шкурки! Для чого вони мені?

Шульга сів до столу, витягнув з папки папери.

— Тоді от що, громадянко Гулько, — мовив Сухо, — даватимете свідчення за формою.

Одразу було видно, що Сергій Борисович Корж — людина акуратна, підтягнута. Добре випрасуваний, без єдиної плямочки костюм наче підкреслював його спортивну статуру. Модні, спереду з кишенями штани щільно облягали його стегна — Сергій Борисович по­любляв, розстебнувши піджак, закладати кінчики пальців у кишені.

Широка, з химерним візерунком краватка вільно спадала на груди, вона дещо контрастувала з сороч­кою в товсту смужку, але саме цей контраст подобав­ся Сергію Борисовичу, бо якось підкреслював його, так би мовити, сучасні погляди, в той же час не даючи підстав звинувачувати у вульгарному піжонстві.

Коротше кажучи, Сергій Борисович зовсім не на­гадував хрестоматійних постачальників — вічно за­клопотаних людей з червоними від недосипання очи­ма, у пом’ятих костюмах і не дуже чистих сорочках, людей, готових будь-якої хвилини летіти в сучасних швидкісних лайнерах кудись за тридев’ять земель чи, влаштувавшись на верхній полиці плацкартного ва­гона, надолужувати недосипання, поки колеса ритміч­но постукують на рейках.

Сергій Борисович полюбляв порядок і акуратність, лаяв підлеглих, коли вони хоч на хвилину запізню­валися на роботу, й завів велику картотеку на товари, яких потребувало об’єднання.

Глуховський, дізнавшись, що начальник відділу створює картотеку, лише іронічно гмикнув — кожній новій людині властиві прагнення до вдосконалень, що ж, нехай побавиться, поки їхній постачальницький млин не затягне і його. Але Корж робив свою справу тихо й непомітно, і скоро сам бог постачання Аркадій Овсійович уже не міг обходитися без його картотеки.

Корж зайшов до кабінету Козюренка й зупинився біля дверей. Уважно роздивився навкруж, але нічим не виказав ані свого задоволення, ані розчарування.

Стояв, заклавши правицю до кишені штанів, і ди­вився очікувально.

Козюренко запросив його сісти, проте Корж про­довжував стовбичити, схрестивши ноги, наче стояв не перед слідчим, який викликав його, а позував фо­тографові.

— Пробачте, — посміхнувся нарешті якось вимуче­но, — я вперше у такій шановній установі і, їй-богу, навіть трохи розгубився.

— І даремно, зовсім даремно, — якомога довірли­віше мовив Козюренко, — ми з вами просто мусимо з’ясувати кілька питань, а, наскільки мені відомо, ви, Сергію Борисовичу, людина ділова, тому-то й гадаю, що розмова в нас не затягнеться.

Корж ступив до столу Козюренка, не виймаючи кінчиків пальців з кишені, сів упівоберта до слідчого, поправив краватку.

— Я готовий відповісти на всі ваші запитання.

— Ми з’ясовуємо деякі факти, пов’язані з убивст­вом Галати й крадіжкою норкових шкурок. Я змуше­ний попередити вас…

— Так, я знаю, що законом передбачено… — Корж витягнув авторучку і акуратно розписався на папері, присунутому Козюренком, навіть поставив крапку.

— Галата загинув позавчора, п’ятнадцятого черв­ня, — почав Козюренко, — а напередодні, тобто чотир­надцятого червня, вам стало відомо, що на адресу об’єднання надійшла партія норкових шкурок.

Корж кивнув.

— Так, мені подзвонили, і я інформував Глуховського.

— Хто ще знав про це?

— Ми розмовляли з Аркадіем Овсійовичем віч-на-віч у його кабінеті.

— А потім, коли повернулися до себе, нікому не казали про норкові шкурки?

Корж потер чоло.

— Наскільки пам’ятаю — ні.

— Я прошу пригадати точно.

— Ні, у мене було багато роботи, і я одразу сів за папери.

— Отже, чотирнадцятого червня про партію нор­кових шкурок було відомо лише вам і Глуховському.

— Якщо Аркадій Овсійович не повідомив ще ко­мусь. Я можу відповідати лише за себе.

— Звичайно. Пригадайте, може, випадково обмо­вилися про шкурки комусь із своїх знайомих?

— Бачите, — відповів Корж, — не така це вже по­дія, щоб розповідати. Ми щодня щось одержуємо. Крім того, чотирнадцятого червня після роботи я од­разу поїхав додому: домовилися з матір’ю піти в кі­но. Непогана пародія на детективи — “Високий блон­дин у чорному черевику”. Не бачили? Раджу поди­витися.