Поклавши трубку, задумався. Розмова з Коржем чимось не задовольнила його, нараз полковник збагнув, чим саме: Корж наче намагався бути об’єктивним, але не міг приховати антипатії до Пуда й натискав на його злочинне минуле. Хоча, якщо стати на його точку зору, справді не залишишся байдужим: по-звірячому вбивають твого товариша по роботі, тут не до сентиментів, а Пуд тільки-тільки вийшов з колонії.
Козюренко зиркнув на двері, уявив, як стояв там Корж, — заклавши кінчики пальців до модних кишень і картинно схрестивши ноги. Певно, йому просто не сподобалося піжонство Коржа. Що ж, зрештою, кожен носить такі штани, які йому подобаються, і це не привід для антипатії.
Секретарка доповіла, що з’явився Булгаков, і Козюренко одразу прийняв його. Полковник не мав особливих ілюзій відносно розмови з Булгаковим: той мало не місяць був у відрядженні, Галати фактично не знав, а операція з норковими шкурками готувалася не один день — щодо цього в Козюренка не було ніяких сумнівів.
Справді, розмова з Булгаковим не дала нічого нового: на всі запитання той відповідав здебільше односкладовим “ні”, і полковник швидко відпустив його.
Михайло Григорович Пуд підійшов до стільця видрібцем, не сів, фактично лише торкнувся його краєчка одною сідницею, сплів пальці на животі й подивився на Шульгу улесливо.
— Викликали, громадянине начальник? — запитав, зазирнувши Шульзі у вічі і всміхнувшись. Майорові видалося, що за солодкою посмішкою ховається якщо не занепокоєння, то принаймні якесь збудження.
— Ви можете називати мене товаришем майором, — відповів Шульга, не зводячи очей з Пудового обличчя й намагаючись проникнути за машкару улесливості. — Ми викликали вас як свідка і сподіваємось, що ви допоможете нам з’ясувати деякі обставини.
Зморшки на обличчі Пуда аж розтяглися од запобігливої посмішки. Реготнув коротко і одповів:
— Якось вже звик, громадянине… вибачте, товаришу майор. Мабуть, знаєте, з колонії я недавно.
— Звичайно, знаємо, Михайле Григоровичу.
— Хе… хе… — На якусь невловиму мить посмішка зникла з його обличчя, зиркнув холодно й жорстко, а може, це лише здалося майорові, бо вів далі так само вкрадливо: — І думаєте — ото вбили Галату, то Пуд причетний?.. Бо Пуд злочинець, з колонії і все може… — Він потер руки, буцімто ця думка принесла йому насолоду.
Пуд відбував покарання недалеко від міста, і Шульга встиг ознайомитися з характеристикою, складеною на нього в колонії, навіть переговорив по телефону з капітаном-вихователем. Тепер його цікавили деякі аспекти, пов’язані з перебуванням Пуда в колонії, і той дав йому непоганий привід для початку розмови.
— Та киньте ви, Михайле Григоровичу, — мовив розважливо, — ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапилась неприємність у житті, а я щось не зустрічав таких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.
— Ні… ні… — аж замахав руками Пуд. — Ви зовсім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.
Шульга благодушно посміхнувся.
— Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. — Мав інформацію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то ад’ютанта засудженого за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. — Коли бачили Ребрикова востаннє? — запитав раптово.
— Ну що ви! — аж обурився Пуд. — Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.
Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…
— Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? — запитав.
Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й боявся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно:
— Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Випили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? — запитав визивно.
— Чому не можна? А що Ребрикову було потрібно від вас?
— Та нічого. Погомоніли, випили…
— Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й горілку просто так не питиме.
— Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайомі, є що згадати.
— Ох, Пуде, не ходіть околясом!
— Чесно я, їй-бо, чесно! — Очі в Пуда аж округлилися, він притиснув сплетені пальці до серця й дивився на Шульгу віддано.
Читать дальше