Ростислав Самбук - Шукайте жінку

Але як Моня-великий здогадався, що Дарницького інкасатора взяли саме вони з Плющем? Певно, Прищ щось бовкнув по п’янці. Перед відльотом до Сочі вони нализалися в ресторані “Метро”, й Прищ міг похвалитися, проте обійшлося, все обернулося навіть на краще, бо Копот не забув їх і зараз бере у діло. Світла голова в Моні: найспритнішому менту не розгадати його ходів. Якщо навіть хтось помітить їх з Прищем і міліція матиме їхні портрети, — шукатимуть всюди, крім колонії. Залізне алібі…

А вони тим часом чесно трудитимуться в “учрежденії”, перевиконуватимуть норми, й десь через півроку майор Плева оформить документи й достроково випустить їх на всі чотири сторони. Звичайно, витягнувши з них усе, що зможе. Он яка майоріла огрядна й ділова, Моня виклав за них не один кусок — що ж, це вигідно всім, і Копотопі, і майорові з майоршею, і їм з Прищем. Кожен має свій зиск і кожен зацікавлений в успіху справи.

Але про що торочить майорша?

— За форму заплатите, — сказала Маруся. — Особисто мені. Ти й Прищ. По тищі з кожного.

— По куску? — не повірив Модник.

— Тища з рила…

— А не жирно?

— Якщо тебе у цій формі візьмуть — знаєш, що буде майорові?

— Копець. Але ж і я не дурний…

— Це я бачу. За ризик треба платити.

— Треба, — раптом погодився Модник. Подумав: мабуть, ця товстозада начальниця має рацію, але ж і вони з Прищем погріють руки. Сказав вимогливо: — Принесеш сьогодні дві пляшки. Московської чи столичної. Давно ми з Прищем не гуляли. Душа просить. Заплатимо потім, коли розбагатіємо.

— Принесу, — ні на мить не завагалася Маруся. — Бо недовго чекати.

— Не забудь закусь.

— Ви тільки того, обережно… Щоб ніхто не побачив. Донесуть, а це ні вам, ні нам — нікому не потрібно.

— Не маленькі… — потер руки Модник. Уявив, як наллє повну склянку, як вижлуктить одразу — відчув обпалюючу гіркоту горілки й радість захмеління, сонячно посміхнувся Марусі й мовив мало не ніжно: — Точно, не маленькі, можеш на нас покластися.

Вов ішов довгим інститутським коридором у маленькому картузику з коротким козирком, який чудом тримався в нього на маківці, наче був приліплений клеєм “Момент”. Хоч зранку природа й не віщувала дощу, статечно спирався на довгу й міцну чоловічу парасольку, котра одночасно слугувала як ціпок. Прошкував, ледь помітно накульгуючи, — не тому, що боліла нога, просто вважав, що ціпок і втомлена хода підкреслюють його статечність, надають навіть якоїсь вальяжності. Володимир Борисович прекрасно знав обидві мови, але так і не знаходив в українській точного відповідника російському “вальяжность” — це слово імпонувало йому, колись воно визначало характер справжнього російського барина, не пана, а саме барина. Це слово теж було типово російським, неперекладним, воно страшенно подобалося Салієві, хоч не признавався в цьому навіть сам собі, але іноді, в хвилини душевної розслабленості, засинаючи, все ж думав про іронію долі, яка може поставити знак рівняння між такими антагоністичними неспівставними поняттями, як “парторг” і “барин”. Солодко цмокав губами, думаючи, що барином бути не так уже й погано. Зрештою, важливо бути ним у душі, машкару ж на себе можна натягнути будь-яку, он Олексій Толстой був справжнім графом і барином, і його камердинер казав: “їх сіятельство зволили поїхати на засідання Верховної Ради…” То чому він, поїш що рядовий секретар парторганізації, не може хоч помріяти про вельбучне майбуття, про сучасну атрибутику нинішнього барства, коли нарешті етапе академіком і директором, лауреатом і якимось членом — яким саме, Салій поки що не дозволяв собі навіть мріяти, однак твердо знав: цього треба прагнути, кожна здібна, енергійна та честолюбна людина має не прогавити момент, до кінця використати його, бо життя швидкоминуче, і унікальний випадок може не повторитися.

Вов приблизно знав, коли прийде його зоряний час. Треба потрапити на очі найбільшому начальству. Першому, саме першому, бо тільки він має право вирішального голосу, решта може лише сприяти або не сприяти, підштовхнути або, навпаки, підставити ніжку, проте у великій грі ставить крапки тільки єдина людина. Можна все життя писати першокласні талановиті книжки та статті, але не потрапити на потрібні очі й назавжди лишитися в затінку. Колись після смерті тебе, можливо, згадають і оцінять, так часто буває з письменниками, та кому потрібна посмертна слава?

Салій знав, як вчинить саме він. Треба дочекатися, коли на академічних зборах буде “сам”, тоді слід ужити всіх заходів, щоб одержати слово й випхатися на трибуну. Далі все залежить від самого тебе. Пан або пропав, проте Володимир Борисович точно знав, що зійде з трибуни саме паном. Для виступу в нього вистачить і кебети, і таланту, і добре розрахованої сміливості. Головне — не перегнути палицю, не перейти грань, збалансувати на лезі ножа, заявити себе людиною архіпрогресивною, впасти у вічі, піднестися над звичною трибунною сірістю, запам’ятатися, але не пересолити, не пробудити ані крапельки гніву, тільки щиру зацікавленість і навіть зачудування: невже і в наші часи народжуються люди з гнучким розумом, самостійним мисленням і неординарними судженнями? Виходить, не збідніла земля на таланти, а таланти треба плекати, тримати в полі зору, підтримувати й висувати…