Вони засиділися до закриття ресторану, пили коньяк і шампанське, Аріадна таки сподобалася Копотові, бо не скупився: замовив балик і філе, Зоя захотіла ікри, та не було — ані чорної, ані червоної, обійшлися заливною осетриною. Оркестр почав грати прощальний танець, і Моня запросив Арочку. Йдучи до естради, запитав:
— Кажуть, у тебе окрема будка?
Натяк був досить прозорий, та Аріадна удала, що не зрозуміла його.
— Окрема, — відповіла недбало.
— Я проводжу тебе!..
Арочка похитала головою. Копот притиснув її до себе, повторив тоном, що виключав заперечення:
— Поїдемо до тебе. Прихопимо ще пляшку для підбалдіння. Де живеш?
Арочка підвела на нього очі. Хотіла заперечити, та в голові приємно шуміло, а Моня справді видався великим, сильним і бажаним, вона притиснулася до нього, відчувши міць його м’язистого тіла, й погодилася:
— Добре…
Лапа на прощання налив усім по повному келиху шампанського.
— Вип’ємо за Моню, — почав жартома, — за його велич і за те, щоб йому поставили отут, навпроти ресторану, монямент. І нарешті збудували в Києві монярельсову дорогу, якою їздитимуть усі його друзі, тобто монярхісти. А жінки, які в нього закохуватимуться, відсьогодні зватимуться моняхинями.
Жарт сподобався Копотові. Випив шампанське, усміхнувся і заявив:
— Завтра я б запросив вас у філармонію, таж не підете. Знаю я вас, та й сам не піду — нудьга зелена…
Вранці першою прокинулася Арочка. Покліпала очима, побачила поруч на подушці могутню потилицю, прикриту акуратно підстриженим русявим волоссям, на мить замислилася, та одразу все згадала й безцеремонно штовхнула Моню в спину.
— Вставай! — наказала.
Хміль вивітрився, а з ним і всі її почуття до цього зовсім незнайомого чоловіка. Копот солодко потягнувся, запитав!
— Котра година?
— По сьомій.
— Рано… — Повернувся до неї, та Аріадна рішуче відсторонилася.
— Не хочу.
— Ти що? — здивувався Моня.
— Не хочу.
— Здуріла?
— Сказано: не хочу!
— Не хочеш — не треба, — не наполягав Копот.
Сів на край ліжка, запитав не обертаючись:
— Лапа казав, ти машину водиш, правда?
Власне, почувши від Лапи, що Зойчина подруга чудово водить автомобіль, і запросив дівчат до ресторану.
— Права є… — відповіла Арочка, щиро здивувавшись, чого саме це зацікавило Моню.
— Тачки не маєш?
— Звідки? Якщо ти подаруєш…
— Я, може, й подарую, — несподівано сказав Моня. — Якщо гарно поводитимешся.
— Тобі щось не сподобалося?
— Ні, все гаразд. Однак таке діло: скоро знадобиться тачка.
— А я при чому?
Моня солодко позіхнув.
— Візьмеш у свого нового папахена. Казала, білу “Волгу” має…
— То я ж його тільки раз і бачила…
— Ну й що? Він з тобою зараз заграватиме — не відмовить.
— Ні, — заперечила Арочка.
— Ну?.. — здивувався Моня. — Ти зі мною не сперечайся! Я ж сказав: тачка конче потрібна.
— Шукай в іншому місці.
Копот нахилився над Арочкою. Притиснув долонями до ліжка, дихнув вчорашнім перегаром в обличчя. Сказав жорстко:
— Не пойняла? Візьмеш у папахена. І поїдеш, куди скажу.
— Які ще будуть вказівки? — запитала Арочка.
— А це ми з тобою обговоримо, — не образився Копот. — Ти вчора правду казала, що брат в Ізраїлі? Начебто на єврейку не схожа…
— А він у мами від першого шлюбу.
— Як зветься?
— Льоня Зельцер.
— Це добре, — потер руки Копот. — Зельцер, кажеш? Навіть дуже добре.
— Чого ж доброго?
— Невже не розумієш? Маєш рідного брата там!..
— Не рідного, а зведеного.
— Яке це має значення: брат є брат.
— Я його ніколи не бачила.
— Адресу знаєш?
— Льонину? У мами десь є.
— Значить, так, — сказав Копот. — Ти мені сподобалася. Це — факт. Напишеш братові, щоб прислав виклик. Возз’єднання родин, права людини й таке інше… А ми тим часом поберемося, утворимо міцну радянську сім’ю і гайнемо до капіталістичного пекла. Нехай нам буде гірше.
Арочка щиро й весело зареготала.
— А ти в мене попитав, чи хочу до того пекла?
— Захочеш, — одповів, — ти красиво жити хочеш.
— А я й тут красиво влаштуюсь.
— Тут? — здивувався Копот. — Що мелеш? Тут красиво не можна.
— А що ти в Ізраїлі робитимеш? Там позавідомчої охорони, може, й нема.
— Головне — гроші!
— Звідки вони в тебе? Ще на ресторан…
— Дурепа! — розсердився Копот. — Гадаєш, я голови не маю? І туди з доброго дива збираюсь?
— Скільки ж маєш? — поцікавилася Арочка.
— Сто тисяч поки що вистачить?
— Овва!.. — не повірила.
Читать дальше