— А може й більше…
— Звідки?
— На дурні запитання вірменське радіо не відповідає.
— А в тебе розмах! Проте там радянські гроші начебто не ходять…
— Ну й що? Бр-рульянти всюди ходять. Два-три гарних камінці для початку вистачить.
— Вистачить… — автоматично погодилася Арочка. У голові в неї запаморочилось: уявила себе у розкішній шубці за кермом “мерседеса” чи “тойоти” на широкому паризькому проспекті, що веде до Тріумфальної арки. Забула навіть, як називається… Чи у Римі або Лондоні… Начхати на Ізраїль та його нікчемний Тель-Авів. Вони житимуть переважно в Парижі, й вона вечорами сидітиме в окремому кабінеті “Максима”. Це справжній ресторан, а не зачучверіла “Київська Русь”, де вчора їм не подали ікри…
Але раптом підозра ворухнулася в її душі. Зміряла Копота чіпким поглядом і запитала:
— Де гроші? Покажи.
— Покажу, — згодився той. — Прийде час — покажу.
— Побачу — тоді й балакатимемо.
Койот знову потягнувся до неї, та Арочка загорнулася в простирадло й відштовхнула його.
Копот почав одягатися. Аріадна дивилася, як розчісується, й думала:
“Сьогодні увечері у неї побачення з Арсеном. Може, в нього попросити машину? Ні, незручно. Краще справді в академіка. Треба під’їхати до матусі, та його швидко уговтає. Отже, завтра — на дачу. З цим Монею рвати не можна. Хай буде в резерві. Чи Арсен в резерві… Можна крутити голову одразу обом, тільки обережно. Бо Монина пропозиція — спокуслива, такий варіант може більше й не трапитися. Головне — улаштуватися за кордоном. А там подивимося: Моня — не межа, такі, як я, цінуються в усьому світі, зрештою, можна взяти участь у якомусь конкурсі краси, й тоді переді мною плазуватимуть навіть мільйонери…”
Аріадна уявила собі конкурс, на якому — ні на мить не сумнівалася в цьому — вона переможе всіх європейських красунь, і щасливо засміялася.
— Ти що? — здивовано озирнувся Копот.
— Нічого… — відповіла й заплющила очі, щоб не зникло це прекрасне видіння: вона в оточенні десятків кореспондентів і натовпу залицяльників, які засипають її квітами.
— Хто з вас Модник, а хто Прищ? — запитала Маруся, одразу усвідомивши, що могла б і не запитувати: у високого й кремезного чоловіка з близько поставленими пронизливими очима щоки вкривали дрібні червоні прищики — таке подразнення шкіри буває у чоловіків після невдалого гоління, однак здоровань не голився вже кілька днів, підборіддя і шия в нього заросли рудуватим волоссям, і червоні прищики серед нього нагадували висохлі торішні ягоди, що чудом збереглися серед вишару.
— А для чого тобі? — недобре зблиснув очима на Марусю високий.
Але нижчий і сухорлявіший відтер його ліктем, виступив уперед і заявив:
— Заткнися й не гуди… — Посміхнувся Марусі, показавши два ряди білих, міцних, бездоганних зубів, і додав: — Мадама хоче знати, то дозвольте відрекомендуватися: Віталій Суслов, тобто Модник, а це мій кореш Гнат Брова, якого заздрісники й недоброзичливці ще в дитинстві чомусь нагородили таким неоковирним прізвиськом.
Маруся пошукала очима, на що присісти, й не знайшла. Хіба що на бетонну панель, яка лежала поруч, але сідати на брудний і холодний бетон не хотілося, та й, зрештою, довго теревенити з цими “зеками” не випадало — вона склала руки на неосяжних грудях і мовила владно:
— Слухайте мене уважно. Запитуватимете потім, коли дозволю. Мене звуть Марією Власівною. Знаєте, хто я?
Модник приклав руку до серця, посміхнувся ще білозубіше й заявив:
— Гріх не знати таку чудову мадаму. Бачили вас двічі або тричі ще тоді, коли безжально доля закинула нас туди… — вказав на вежу над колючим дротом, де бовваніла постать охоронця.
— І ця безжальна доля поверне вас назад, — перебила його Маруся, — якщо не виконуватимете усіх моїх наказів.
— Накази такої чудової мадами, — улесливо посміхнувся Модник, — можна виконувати без попередніх умов.
— А ти — тріпло! — звузила очі Маруся.
— Просто відвик від приємного жіночого товариства. Загрубіли за колючим дротом, а тут така приємна нагода побалакати із справжньою мадамою.
— Добре… — пом’якшала Маруся. — То слухайте… Розконвоювали вас не за красиві очі. — Роззирнулася: навколо тільки бетонні панелі, розриті траншеї та купа червоної цегли. — Ніхто нас не чує, і розмова ця не для чужих вух. Отже, просили за вас, і майор вирішив задовольнити прохання.
— Я завжди знав, що начальник майор Плева — душевна й справедлива людина! — з пафосом вигукнув Модник.
Читать дальше