Ростислав Самбук - Шукайте жінку

— І я, — зізнався Плева. — Але й про власну машину також.

— Машина — тьху… — скривилася Маруся. — “Жигуль” згниє, поки підполковника одержиш. А дім — навічно.

— Навічно, — не без ентузіазму погодився Плева.

Маруся взяла зі столу гроші, перерахувала, слинячи пухкі червоні пальці, зітхнула й сказала:

— Поклади на книжку. Уже маємо дев’ятнадцять, а з тими п’ятьма, що Копот додасть, двадцять чотири. Для початку доста.

— Мало, — вирвалося в Плеви. — На дім та на меблі все вбехкаємо, з чим зостанемося?

— З дулею, — погодилася Маруся. — Продешевив ти, майорчику.

Плева сумно похитав головою.

— І мені так здається. Я тих зеків притисну і з них ще візьму. По-перше, два куски за форму…

— Яку форму?

— Забув сказати: Копот просив у офіцерську форму їх одягнути. На Модника моя стара піде, а Прищеві міліцейський мундир треба знайти.

Маруся спохмурніла.

— Не подобається це мені!

— Так, — підтримав її Плева, — порохом тхне… Проте начебто не так уже й страшно… Ці уголовнички, здається, досвідчені, й причепитися до них буде важко.

— Наша хата скраю, — вирішила Маруся. — От тільки б з формою не вклепатися.

— Повернуться — одразу ж заберемо й зничтожимо. А наступного разу…

— Якого наступного?

— Копот сказав: Модник з Прищем йому двічі чи тричі знадобляться.

— І все це за десять тисяч?

— По десять за кожний раз.

— Дзуськи! — вигукнула Маруся. — Не пройде!.. Наступного разу нехай викладає вдвоє.

— Дивлячись скільки вперше візьмуть…

— Ти за них, майорчику, не турбуйся. Якщо Копот десятку одразу виклав — багато візьмуть. Нам би з тобою точно вистачило. І на дім, і на машину. На всю остатню жисть.

— На всю?.. — зачудовано покрутив головою Плева. — Аби ж не так лячно…

— Не бійся і бери приклад з начальства. Твій колишній міністр був голова: і сам жив, і іншим давав. Ото б нам з тобою, що до його рук прилипло…

— Не будь жадібною. Кажуть, великій рибі в глибокій воді плавати. Та й часи нові: тепер сім разів відміряй, один — відріж.

Маруся подумала й наказала:

— Ти мені, майорчику, отих жевжиків покажи. Модника з Прищем. Хочу з ними сама побалакати.

— Проінструктуєш?

— І це не завадить.

— Розумнішою за всіх хочеш бути… — невдоволено пробуркотів Плева.

— А я і є розумніша. На твоєму місці давно б у полковники вийшла.

— Освіти мені не вистачає,— поскаржився Плева.

— Не освіти, а кебети. І нахабства. Усього разом.

— Ображаєш…

— Правду кажу, майорчику. А ти газети більше читай: нас саме до цього тепер і закликають. До гласності, тобто правди!

Зоя прийшла без попередження, та Арочка була рада їй. Сиділа у кріслі під торшером у материному м’якому оксамитовому халаті, підправляла напильничком нігті й обмінювалася з подругою новинами.

— Отже, — перепитала Зоя, — твоя муттерхен лягла під академіка?

— Вийшла заміж, — поправила Арочка.

— Не все одно, однаково лягла… Ти його бачила?

— Учора.

— І як?

Арочка хотіла відповісти, що вона б сама з задоволенням… Порівняно молодий, розумний чоловік. Та не зізналася. Ця Зойка — талалайка, усе рознесе по Києву, як сорока на хвості, спробуй потім відмитися…

Проте для чого відмиватися? І перед ким виправдовуватися? Більшість її подруг, не замислюючись, вчинили б так само. Хіба вік у наш демократичний час перешкода? Плювати, що Некрич років на двадцять п’ять чи тридцять старший за неї! Хіба можна порівняти його з Аліком чи Сєвою? Порозпушують хвости, як павичі: шкіряні піджаки, вельветові джинси, саламандрівські туфлі, а за душею десятка чи дві, і то вициганені в матері чи просто поцуплені з шухляди, куди батьки ховають свої капітали. У Сєви, щоправда, “лада”, та мало не кожну поїздку треба погоджувати з татусем, а там починаються запитання: що, коли та з ким? Спочатку Севі вдавалося відбріхуватися, та після того, як подряпав крило, батько забрав ключі, й за останній місяць вдалося тільки раз проїхатися до Броварського лісу — й то Сєвка нервував, зиркав на годинник, які вже тут веселощі? Єдина втіха: на зворотному шляху вона сама вела “ладу”. Сєва наклюкався й не ризикнув сісти за кермо, а вона полюбляє швидку їзду й доїхала до Дніпра за кілька хвилин, спритно маневруючи в потоці вантажівок, що увечері поверталися до Києва.

Арочка уявила себе на сидінні білої Некричевої “Волги” й ще раз пошкодувала, що матуся випередила її.

Але, зрештою, лишається Арсен. Автомобіль має не такий розкішний, як академік, та надійний і швидкісний. Вона сама випробувала його вчора, коли разом з Арсеном верталися з Некричевої дачі: на Арсеновій “ладі” можна без особливих труднощів обійти бундючних “волгарів”.