Борис Акунін - Азазель

Фандорін із службового обов'язку змушений був брати участь у розслідуванні у «Справі Азазеля», одначе виявляв так мало завзяття, що генерал Мізинов визнав розумним дати молодому, здібному співробітнику інше доручення, котрим Ераст Петрович зайнявся куди з більшою охотою. Він відчував, що в історії з «Азазелем» його совість не зовсім чиста, а роль доволі двозначна. Клятва, яку він дав баронесі (й мимоволі порушив), неабияк попсувала йому щасливі передвесільні тижні.

І от треба ж такому трапитись, аби в самісінький день весілля Ерасту Петровичу показалися на очі жертви виявленої ним «самовідданості, доблесті й похвальної ретельності» (так говорилося в височайшому указі про нагородження).

Фандорін скис, похнюпився, і по прибутті до батьківського будинку на Малій Нікітській Лізонька рішуче взяла справу до своїх рук: усамітнилася з похмурим чоловіком у гардеробній кімнаті, що розташовувалася по сусідству з передпокоєм, і якнайсуворіше заборонила заходити туди не спитавшись — тим більше що домашнім вистачало клопотів з гостями, які прибували і котрих треба було розважити до банкету. З кухні віяло божественними ароматами, спеціально запрошені кухарі з «Слов'янського базару» трудилися не покладаючи рук із самісінького ранку; за щільно зачиненими дверима танцювальної зали оркестр востаннє репетирував віденські вальси — загалом, усе йшло своєю чергою. Залишалося тільки привести до ладу деморалізованого жениха.

Переконавшись, що причина раптової меланхолії зовсім не в якій-небудь недоречно згаданій розлучниці, наречена цілковито заспокоїлась і впевнено взялася до справи. На прямо поставлені запитання Ераст Петрович відповідав мимренням і все намагався відвернутися, тому тактику довелося змінити. Лізонька погладила судженого по щоці, поцілувала спершу в лоба, потім у вічі, й суджений розм'як, відтав, знову зробився цілковито керованим. Одначе приєднуватися до гостей молодята не поспішали. Барон уже декілька разів виходив до передпокою і наближався до зачинених дверей, навіть делікатно покашлював, а постукати не наважувався.

Але постукати все-таки довелось.

— Ерасте! — погукав Олександр Аполлодорович, який почав від сьогодні говорити зятеві «ти». — Вибач, друже мій, але до тебе фельд'єгер із Петербурга. В терміновій справі!

Барон оглянувся на хвацького офіцера в касці з плюмажем, непорушно застиглого біля входу. Під пахвою фельд'єгер тримав квадратний згорток, замотаний у сірий казенний папір із сургучними орлами.

Із дверей виглянув розчервонілий молодий.

— Ви до мене, поручику?

— Пан Фандорін? Ераст Петрович? — ясним, із гвардійськими переливами голосом запитав офіцер.

— Так, це я.

— Термінова секретна бандероль із Третього відділення. Куди накажете?

— Та хоч сюди, — відсторонився Ераст Петрович. — Вибачте, Олександре Аполлодоровичу (не привчився поки що іменувати тестя по-родинному).

— Розумію. Справа є справа, — нахилив голову тесть, причинив за фельд'єгерем двері й сам став зовні, щоб, не дай Боже, не вліз хто сторонній.

А поручик поклав бандероль на стілець і дістав з-за вилоги мундира аркуш.

— Звольте розписатися в отриманні.

— Що це там? — запитав Фандорін, ставлячи підпис.

Лізонька з цікавістю дивилася на згорток, не виявляючи ані найменшого бажання залишити чоловіка наодинці з кур'єром.

— Не відаю, — стенув плечима офіцер. — Фунтів чотири ваги. У вас сьогодні радісна подія? Можливо, у зв'язку з цим? В усякому разі, вітаю від себе особисто. Тут іще пакет, який, напевно, вам усе пояснить.

Він вийняв із-за обшлага невеликий конверт без напису.

— Дозвольте йти?

Ераст Петрович кивнув, перевірив печать на конверті.

Відсалютувавши, фельд'єгер хвацько повернувся і вийшов.

У затіненій кімнаті було темнувато, і Фандорін, розкриваючи на ходу конверт, підійшов до вікна, що виходило просто на Малу Нікітську.

Лізонька обняла чоловіка за плечі, задихала у вухо.

— Ну, що там? Поздоровлення? — нетерпляче запитала вона і, побачивши глянсову картку з двома золотими обручками, вигукнула: — Так і є! Ой, як це мило!

Цієї ж секунди Фандорін, привернений якимось швидким рухом за вікном, підвів очі й побачив фельд'єгеря, котрий поводився трохи дивно. Він швидко збіг сходами, з розгону вскочив у прольотку, що очікувала його, і крикнув кучеру:

— Рушай! Дев'ять! Вісім! Сім!

Кучер змахнув батогом, на мить озирнувся. Кучер як кучер: капелюх із високою тулією, сива борода, тільки очі незвичайні — дуже світлі, майже білі.