Борис Акунін - Азазель

— Бачите, ваша високість, пакети зі штемпелем «терміново» доставляються без хвилини зволікання. Припустимо, ви сідаєте на вокзалі Ватерлоо в той же поїзд, яким відправлено термінового листа. В Дуврі ви потрапляєте на той же пором. До Парижа, на Північний вокзал ви теж прибуваєте одночасно.

— Так у чому ж справа?

— А в тому, — торжествує директор, — що нема нічого швидшого за термінову пошту! Ви прибули до Парижа, і вам треба пересісти на поїзд, що йде до Берліна. Треба купити квиток — адже заздалегідь ви його не замовили. Треба знайти візника і їхати через увесь центр на інший вокзал. Треба очікувати берлінського поїзда, котрий ходить раз на день. Тепер повернімося до нашого термінового листа. Із Північного вокзалу він у спеціальній поштовій дрезині, окружною залізницею, доставляється до найближчого поїзда, що відходить у східному напрямку. Це може бути навіть не пасажирський, а товарний поїзд із поштовим вагоном.

— Але ж і я можу зробити те саме! — збуджено вигукує Ераст Петрович.

Патріот поштової справи суворо на це відповідає:

— Можливо, у вас в Росії таке допустимо, та тільки не в Європі. Гм, припустімо, француза підкупити ще можна, але при пересадці в Берліні у вас нічого не вийде — поштові й залізничні чиновники в Німеччині славляться своєю непідкупністю.

— Невже все пропало? — вигукує не по-англійськи в цілковитому відчаї Фандорін.

— Що, вибачте?

— Так ви вважаєте, що парі я програв? — понуро запитує «князь», знову переходячи на англійську.

— А о котрій годині пішов лист? А втім, це не має значення. Навіть якщо ви просто звідси кинетесь на вокзал, уже пізно.

Слова англійця на російського аристократа подіяли магічно.

— О котрій годині? Авжеж, звичайно! Сьогодні ще червень! Морбід забере листи тільки о десятій вечора! Поки вона перепише… А зашифрувати? Адже не пошле вона просто так, відкритим текстом? Неодмінно зашифрує, аякже! А це значить, що пакет піде лише завтра! І прийде не шостого, а сьомого! По-нашому, двадцять п'ятого червня! У мене день фори!

— Я нічого не розумію, prince, — розводить руками директор, але Фандоріна в кабінеті вже нема — за ним щойно зачинилися двері.

Услід лунає:

— Your Highness, ваша тростина!.. Ох уже ці російські boyars.

І, врешті, вечір цього многотрудного, ніби вкутаного туманом, але дуже важливого дня. Води Ла-Маншу. Над морем бешкетує останній червневий захід сонця. Пором «Герцог Глостер» тримає курс на Дюнкерк. На носі стоїть Фандорін істинним бритом — в кепі, картатому костюмі та шотландській накидці. Дивиться він тільки вперед, на французький берег, який наближається нестерпно повільно. На крейдяні скелі Дувра Ераст Петрович жодного разу не озирнувся.

Його губи шепочуть:

— Тільки б вона зачекала з відправкою до завтра. Тільки б зачекала…

Соковите літнє сонце розмалювало підлогу в операційній залі петербурзького Головного поштамту визолоченими квадратами. До вечора один із них, перетворившись на довгий прямокутник, дістався віконця «Кореспонденція до запитання» і миттєво нагрів стойку. Зробилося душно й сонно, заспокійливо дзижчала муха, і служителя, що сидів у віконці, розморило — добре, що потік відвідувачів потихеньку вичерпувався. Ще півгодини, і двері поштамту зачиняться, а там тільки здати облікову книгу, й можна додому. Служитель (а втім, назвімо його на ім'я — Кіндрат Кіндратович Штукін, сімнадцять літ служби по поштовому відомству, славетний шлях од простого листоноші до класного чину) видав бандероль із Ревеля літній чухонці зі смішним прізвищем Пирву і подивився, чи сидить англієць.

Сидів англієць, нікуди не дівся. От же нація уперта. З'явився англієць із самісінького ранку, тільки-тільки відчинився поштамт, і як усівся з газетою біля стіни, так увесь день і просидів, не пив, не їв, навіть, пардон, до нужника жодного разу не відлучився. Чистий істукан. Видно, призначив йому тут хтось зустріч, та не прийшов — у нас скільки завгодно, а британцю невтямки, народ дисциплінований, пунктуальний. Коли хто-небудь, особливо якщо іноземного вигляду, підходив до віконця, так англієць увесь підбирався й навіть сині окуляри аж на кінчик носа зсовував. Та все не ті виявлялися. Наш давно б уже обурився, руками замахав, почав би всім довкола скаржитись, а цей уткнувся в свою «Таймс» і сидить.

Чи, може, податися людині нема куди. Приїхав просто з вокзалу — он у нього й костюм дорожній картатий, і саквояж — думав, зустрінуть, аж ні. Що ж йому залишається робити? Повернувшись із обіду, Кіндрат Кіндратович зглянувся на сина Альбіону, підіслав до нього швейцара Трифона запитати — чи не треба чого, але картатий тільки роздратовано похитав головою і тицьнув Трифону двогривенний: одстань, мовляв. Ну, як хочеш.