Борис Акунін - Азазель

Люб'язний швейцар заспокоїв Ераста Петровича, сказавши, що пан Бриллінг удома, «п'ять хвилин як прибули». Все сьогодні йшло у Фандоріна за шерстю, все вдавалось.

Перестрибуючи через дві сходинки, вилетів він на другий поверх і подзвонив у начищений до золотого блиску електричний дзвінок.

Двері відчинив сам Іван Францович. Він іще не встиг переодягтися, тільки зняв сюртук, але під високим накрохмаленим комірцем поблискував райдужною емаллю новенький Володимирський хрест.

— Шефе, це я! — радісно оголосив Фандорін, насолоджуючись ефектом.

Ефект і справді перевершив усі сподівання.

Іван Францович просто-таки остовпів і навіть руками замахав, наче хотів сказати: «Свят, свят! Згинь, Сатано!»

Ераст Петрович засміявся:

— Що, не чекали?

— Фандорін! Але звідки?! Я вже надію втратив побачити вас живим!

— Це чому ж? — не без кокетства поцікавився мандрівник.

— Ну як же!.. Ви безслідно зникли. Востаннє вас бачили в Парижі двадцять шостого. До Лондона ви не прибули. Я запитав Пижова — відповідають, безслідно зник, поліція шукає!

— Я послав із Лондона вам докладного листа на адресу московського Розшукного. Там і про Пижова, і про все інше. Мабуть, не сьогодні-завтра прибуде. Я ж не знав, що ви в Петербурзі.

Шеф стурбовано нахмурився:

— Та на вас лиця немає. Ви не захворіли?

— Чесно кажучи, страшенно голодний. Цілісінький день чатував на поштамті, рісочки в роті не було.

— Чатували на поштамті? Ні-ні, не розповідайте. Ми зробимо так. Спочатку я дам вам чаю і тістечок. Мій Семен, мерзотник, третій день у запої, отож господарюю сам. Харчуюся здебільшого цукерками й тістечками від Філіппова. Адже ви полюбляєте солодке?

— Дуже, — палко підтвердив Ераст Петрович.

— Я теж. Це в мені сирітське дитинство застряло. Нічого, якщо на кухні, по-холостяцьки?

Поки вони йшли коридором, Фандорін устиг помітити, що квартира Бриллінга, хоч і не дуже велика, умебльована вельми практично і акуратно — все необхідне, але нічого зайвого. Особливо зацікавив молодика лакований ящик із двома чорними металевими трубками, що висів на стіні.

— Це справжнє чудо сучасної науки, — пояснив Іван Францович. — Називається «апарат Белла». Щойно привезли з Америки, від нашого агента. Там є один геніальний винахідник, містер Белл, завдяки якому тепер можна вести розмову на значній відстані, аж до декількох верст. Звук передається по дротах на кшталт телеграфних. Це дослідний зразок, виробництво апаратів іще не почалось. У всій Європі тільки дві лінії: одну проведено з моєї квартири до секретаріату начальника Третього відділення, другу встановлено в Берліні між кабінетом кайзера і канцелярією Бісмарка. Так що від прогресу не відстаємо.

— Здорово! — захоплено вигукнув Ераст Петрович. — І що, добре чутно?

— Не дуже, але розібрати можна. Іноді в трубці сильно тріщить… А чи не влаштує вас замість чаю оранжад? Якось я не дуже успішно справляюсь із самоваром.

— Іще як влаштує, — запевнив шефа Ераст Петрович, і Бриллінг, як добрий чарівник, виставив перед ним на кухонний стіл бутель апельсинового лимонаду і блюдо, на якому лежали еклери, кремові корзиночки, пухкі марципани та обсипні мигдальні трубочки.

— Уминайте, — сказав Іван Францович, — а я тим часом введу вас у курс наших справ. Потім настане ваша черга сповідатися.

Фандорін кивнув з набитим ротом, його підборіддя було припорошене цукровою пудрою.

— Отже, — почав шеф, — наскільки я пам'ятаю, ви відбули до Петербурга за дипломатичною поштою двадцять сьомого травня? Одразу ж після цього у нас тут почалися щонайцікавіші події. Я пожалкував, що відпустив вас, — кожна людина була на рахунку. Мені вдалося з'ясувати через агентуру, що деякий час тому в Москві утворилася маленька, та надзвичайно активна групка революціонерів-радикалів, справжніх безумців. Якщо звичайні терористи ставлять собі за мету винищувати «обагряючих руки в крові», себто вищих державних сановників, то ці вирішили взятися за «радіючих і зайве базікаючих».

— Кого-кого? — не зрозумів захоплений щонайніжнішим еклером Фандорін.

— Ну, вірш у Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови, уведи меня в стан погибающих за великое дело любви». Так от, наші «гинучі за велику справу кохання» поділили спеціальності. Головній організації дісталися «обагряючі» — міністри, губернатори, генерали. А наша московська фракція вирішила зайнятися «радіючими», вони ж «жирні й ситі». Як вдалося з'ясувати через впровадженого в групу агента, фракція взяла назву «Азазель» — із богоборчого молодецтва. Планувалася ціла низка вбивств серед золотої молоді, «паразитів» і «марнотратників життя». До «Азазеля» прилучалась і Біжецька, судячи з усього, емісар міжнародної анархістської організації. Самогубство, а фактично вбивство Петра Кокоріна, організоване нею, було першою акцією «Азазеля». Ну, про Біжецьку, маю надію, ви мені ще розповісте. Наступною жертвою став Ахтирцев, котрий цікавив змовників ще більше, ніж Кокорін, тому що був онуком канцлера, князя Корчакова. Як бачите, мій юний друже, задум терористів був безглуздим, у той же час по-диявольськи обачним. Вони вирахували, що до нащадків поважних осіб добутися значно простіше, ніж до самих осіб, а удар по державній ієрархії виходить не менш потужним. Князь Михайло Олександрович, приміром, так пригнічений смертю внука, що майже відійшов од справ і всерйоз подумує про відставку. А це ж якнайшанованіша людина, котра багато в чому визначила обличчя сучасної Росії.