Борис Акунін - Азазель

Чекати довелося досить довго, Фандорін уже збирався вдертися без запрошення, коли з-за дверей знову виглянула похмура пика з бакенбардами.

— Прийняти приймуть, але вони по-нашому не дуже, а містеру Каннінґему ніколи, зайняті. Хіба коли по-французьки розмовляєте… — по голосу було зрозуміло, що в таку можливість швейцар вірить мало.

— Можу й по-англійськи, — сухо кинув Ераст Петрович. — Куди іти?

— Проведу. За мною йдіть.

Через чистенький, оббитий штофом передпокій, через світлий, залитий сонцем коридор із низкою високих голландських вікон пройшов Фандорін за яничаром до білих із золотом дверей.

Розмови англійською Ераст Петрович не боявся. Він виріс під опікою ненні Лісбет (у суворі хвилини — місіс Джейсон), справжньої англійської няні. Це була сердечна і дбайлива, хоча вкрай манірна стара діва, котру однак належало називати не «міс», а «місіс» — із пошани до її поважної професії. Лісбет привчила свого вихованця прокидатись о пів на сьому влітку і пів на восьму взимку, робити гімнастику до першого поту й потім обтиратися холодною водою, чистити зуби, поки не дорахуєш до двохсот, ніколи не їсти досита, а також купі інших абсолютно необхідних джентльменові речей.

На стук у двері м'який жіночий голос відгукнувся:

— Come in! Entrez! [13] Заходьте! (Англ.) Увійдіть! (Франц.)

Ераст Петрович віддав швейцарові кашкета й увійшов.

Він опинився в просторому, добре вмебльованому кабінеті, де головне місце призначалося широченному письмовому столу червоного дерева. За столом сиділа сивенька дама не просто приємної, а якоїсь незмірно затишної зовнішності. Її яскраво-блакитні оченята за золотим пенсне так і світилися жвавим розумом і гостинністю. Некрасиве, рухливе обличчя з качиним носиком і широким, усмішливим ротом Фандоріну відразу сподобалось.

Він одрекомендувався по-англійськи, але про мету свого візиту поки що змовчав.

— У вас гарна вимова, сер, — похвалила леді Естер тією ж мовою, чеканячи кожний звук. — Я сподіваюсь, наш грізний Тімоті… Тімофій не дуже вас залякав? Признатися, я сама його побоююсь, але до дирекції часто приходять посадові особи, і тут Тімофій незамінний, кращий за англійського лакея. Та ви сідайте, юначе. Ліпше он туди, в крісло, там вам буде зручніше. Значить, служите в кримінальній поліції? Мабуть, дуже цікаве заняття. А чим займається ваш батько?

— Він помер.

— Глибоко співчуваю, сер. А матінка?

— Теж, — буркнув Фандорін, незадоволений поворотом бесіди.

— Бідний хлопчик. Я знаю, як вам самотньо. Ось уже сорок літ я допомагаю таким бідним хлопчикам позбутися самотності й відшукати свій шлях.

— Відшукати шлях, міледі? — не зовсім зрозумів Ераст Петрович.

— О так, — пожвавішала леді Естер, певне, сідаючи на улюбленого коника. — Відшукати свій шлях — найголовніше в житті будь-якої людини. Я глибоко впевнена, що кожна людина є неповторно талановитою, в кожній закладено божественний дар. Трагедія людства в тому, що ми не вміємо, та й не прагнемо цей дар у дитині виявити й випестувати. Геній у нас — рідкість і навіть чудо, але ж хто такий геній? Це просто людина, якій пощастило. Її доля склалася так, що життєві обставини самі підштовхнули людину до правильного вибору шляху. Класичний приклад — Моцарт. Народився він у сім'ї музиканта і з раннього дитинства потрапив до середовища, яке ідеально живило закладений у ньому від природи талант. А тепер уявіть собі, сер, що Вольфґанґ Амадей народився б у сім'ї селянина. З нього б вийшов кепський пастух, що розважає корів чарівною грою на сопілці. Якби народивсь він у сім'ї солдафона — виріс би бездарним офіцериком, який обожнює військові марші. О, повірте мені, юначе, кожна, кожна без винятку дитина таїть у собі скарб, тільки до цього скарбу потрібно вміти докопатися! Є дуже милий північноамериканський письменник, якого звати Марк Туейн. Я підказала йому ідею оповідання, в котрому людей поціновують не за їхніми реальними досягненнями, а за тим потенціалом, за тим талантом, який було в них закладено природою. І тоді з'ясується, що найбільший полководець усіх часів — який-небудь невідомий кравчик, котрий ніколи не служив у армії, а найвидатніший художник так і не взяв до рук пензля, бо все життя пропрацював шевцем. Моя система виховання побудована на тому, щоб великий полководець неодмінно потрапив на військову службу, а великий художник вчасно отримав доступ до фарб. Мої педагоги допитливо і терпляче промацують душевну будову кожного вихованця, відшукуючи в ньому Божу іскру, і в дев'яти випадках із десяти її знаходять.