Артур Конан Дойл - Собака Баскервілів. Долина страху

– Підтверджую.

– А тепер ще цей лист, який я отримав. Він, мабуть, якось пов’язаний зі загальним ходом подій.

– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортімер.

– І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджає вас про небезпеку.

– А може, навпаки: комусь вигідно відлякати мене від Баскервіль-холу?

– І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати по суті: можна вам їхати в Баскервіль-хол чи ні?

– А чому б мені туди не поїхати?

– Либонь, це небезпечно.

– Звідки ж ця небезпека надходить – від нашого родинного страховиська чи від людей?

– Ось це й доведеться з’ясувати.

– Як би там не було, але відповідь моя буде така: ні пекельні сили, ні людські підступи не втримають мене тут. Я поїду в будинок своїх пращурів. Це вирішено остаточно.

Його темні брови зійшлися в одну лінію, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервільська свавільність явно давалася взнаки і в цьому останньому нащадку їхнього роду.

– Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося почути від вас. Не так легко відразу допетрати й одразу вирішити, як бути далі. Мені б хотілося побути годинку наодинці та зважити все на дозвіллі. Знаєте що, пане Голмс? Зараз пів на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви і ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснідати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

– Вас це влаштовує, Ватсоне?

– Цілком.

– Тоді ми приїдемо. Викликати вам кеб?

– Ні, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями після нашої розмови.

– Я із задоволенням приєднаюся до вас, – сказав його супутник.

– Отже, о другій годині ми побачимося. До скорої зустрічі, бувайте здорові.

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися вниз сходами і зачинили за собою вхідні двері. Шерлок миттєво перемінився – від його млосності не залишилося і сліду, він знову став людиною дії.

– Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодної секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і через дві-три хвилини повернувся вже в костюмі.

Ми збігли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль ще виднілися попереду, кроків за двісті від нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.

– Наздогнати їх?

– У жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не нудьгуватимете, то я з вами і поготів. Наші друзі мають рацію: пройтися такого ранку – одне задоволення.

Він додав кроку, і відстань між нами і нашими нещодавніми відвідувачами знічев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберігати цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потім на Ріджент-стрит. Біля однієї з крамниць сер Генрі та доктор Мортімер зупинилися, розглядаючи вітрину, і Голмс зупинився також. За мить він раптом задоволено гмикнув, і, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бік вулиці, й у вікні якого виднівся пасажир, повільно рушив уперед.

– Ось його нам і треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї ж миті переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слідом за цим прочинилося горішнє віконечко, пасажир щось гукнув візнику, і кеб стрімко полетів по Ріджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно – таких не було. Тоді він кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.

– Ах, дідько! – блідий від досади, ледве вимовив він, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас є хоч краплина порядності, ви занесете в свої аннали цю мою помилку нарівні з моїми успіхами.

– Що це за чоловік?

– Гадки не маю.

– Спостерігач?

– Так, вочевидь, за Баскервілем хтось стежить із самого його приїзду до Лондона. Інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати і надалі. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

– Пригадую це.

– Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але жодних підозрілих персонажів не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені досі ще не зрозуміло, які тут діють сили – добрі чи злі, проте я невпинно відчуваю чиєсь стороннє втручання, чийсь точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно ж кинувся за ними навздогін, сподіваючись, що ось тут мені і попадеться їхня невловима тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки й узяв кеб, щоб у міру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти їх, залишаючись при цьому непоміченим. Його прийом має ще й ту перевагу, що, якби вони також сіли в кеб, то шпик не випустив би їх із поля зору. Але все ж одне вразливе місце в цьому прийомі є.