Артур Конан Дойл - Собака Баскервілів. Долина страху

– Ми, так виглядає, подалися в царину припущень, – зауважив доктор Мортімер.

– Скажіть краще – в царину, де зважуються всі можливості, з тим, щоб вибрати з них найімовірнішу. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працює у фахівців на твердій матеріальній основі. Ви, природно, назвете це чистим здогадом, але я майже впевнений, що адресу писали в якомусь готелі.

– Чому ви так вирішили?

– Огляньте конверт уважніше, і ви побачите, що автору не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі запнулося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже, чорнила було мало, на самому денці. Власне перо і каламар рідко доводять до такого стану, а щоб і те, і інше відмовлялося служити – це вже виняткова ситуація. Але, як ви знаєте, в деяких готелях із письмовим причандаллям і чорнильницями зовсім кепсько. Тому я, майже не вагаючись, скажу, що якщо б нам вдалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу Черінґ-кросу та виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми відразу знайшли б автора цього дивного послання… Стійте! Стійте! Що це?

Він став уважно вдивлятися в сторінку, на якій були наклеєні слова, тримаючи її на відстані одного-двох дюймів від очей.

– Ну, що?

– Ні, нічого, – сказав Голмс і поклав лист на стіл.

– Папір цілком гладкий, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що було можна. А тепер, сер Генрі, розкажіть, чи не сталося з вами чогось незвичайного з того часу, як ви приїхали до Лондона.

– Та ні, пане Голмс, ніби нічого такого не сталося.

– Ніхто на вас не чатував, не вистежував?

– Я, мабуть, потрапив у якийсь детективний роман, – задумався гість. – Кому може спасти на гадку стежити за мною?

– Дайте час, поговоримо і про це. А наразі зважте: невже вам немає про що розповісти нам?

– Це залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.

– Все, що так чи інакше виходить за рамки традиційного укладу життя.

Сер Генрі всміхнувся:

– Майже все моє дитинство і юність пройшли в Сполучених Штатах і Канаді, тому англійський уклад життя для мене ще незвичний. Але навряд чи у вас вважається буденністю, коли у людини раптом зникає один черевик.

– Ви загубили один черевик?

– Друже мій, – вигукнув доктор Мортімер, – та ваш черевик просто кудись засунули! Він знайдеться. Чи варто турбувати пана Голмса через такі дрібниці!

– Але ж він питає, чи не сталося зі мною чогось незвичайного.

– Саме так, – погодився Голмс. – Мене цікавить будь-яка дрібниця, якою б безглуздою вона не здавалася. Отже, у вас пропав черевик?

– Так, але, може, його справді кудись засунули. Вчора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там залишився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися зрозумілої відповіді. Найприкріше, що я купив цю пару всього лише напередодні, на Стренді, і навіть не встиг оновити її.

– Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо ж?

– Вони були світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.

– Отже, після приїзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?

– Та я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Справа в тому, що якщо вже людині судилося стати власником великого маєтку, то й одягатися треба відповідно, а я дещо нехтував своїм виглядом, живучи на Заході. У числі інших речей були куплені і ці черевики – за шість доларів! А ось одягти їх так і не вдалося.

– Якщо це крадіжка, то доволі безглузда, – зауважив Шерлок Голмс. – Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортімером: ваш черевик скоро знайдеться.

– А тепер, джентльмени, – рішуче озвався баронет, – нумо розтлумачити мені те, про що я досі не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого хиляться всі ці балачки.

– Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортімер, гадаю, ви маєте самі все пояснити серу Генрі, як розповіли нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв із кишені рукопис і часопис, і повторив слово в слово свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, час від часу перериваючи медика здивованими вигуками.

– Оце так, гарненька ж мені дісталася спадщина! – сказав він, коли довге оповідання добігло кінця. – Про собаку я, звісно, чув ще з дитячих років. Цю легенду любили розповідати в нашій родині, хоча досі я не надавав їй жодного значення. А що стосується смерті дядька, то у мене так усе переплуталося в голові, що я ще нічого не можу второпати. Гадаю, що ви самі не знаєте, до кого тут треба звертатися – до священика чи полісмена.