Гилберт Честертон - Дзеркало судді

Далі все відбувалося так стрімко, немов пісок вітром здійняло. Постріл неначе і клацнути не встиг, як Моріс Мейр скрутився дзиґою і впав у пісок.

Звичайно, я злякався за нього, але, хоч це і дивно, пошкодував я не вбитого, а вбивцю. Найяскравіше і найясніше я бачу до сьогодні не Моріса, що падає мертвим, а нещасного Джима, який біжить до поваленого друга і ворога. Я бачу його борідку, його смертельно бліде обличчя, його тонкий профіль.

Пістолет він відкинув, у лівій руці тримав рукавичку, і порожні пальці трепетали на вітрі, немов волаючи про допомогу, коли він кричав мені, щоб я скоріше привів лікаря. Усе це я бачу, а більше — нічого, окрім моря, і нерухомого тіла, і нерухомого секунданта на тлі світлих небес.

— Ромейн не рухався? — запитав священик. — Чому ж він не підбіг до Моріса Мейра?

— Можливо, він підбіг, коли мене вже не було, — відповів генерал. — Я кинувся в село і більше нічого не бачив. Бідний Моріс сказав правду: доктор відразу вскочив у сідло, я ледве розгледів його, але він видався мені дуже заповзятливим та умілим. Задовго до того, як я прийшов до моря, він зробив усе, що міг: поховав тіло в пісках і переконав нещасного вбивцю бігти, у прямому розумінні слова, просто бігти берегом. Джеймс дістався до найближчого порту, і йому вдалося покинути Англію. Решту ви знаєте.

Через багато років він повернувся й оселився в похмурому замку. На той час титул уже перейшов до нього. Я не бачив його жодного разу, але мені відомо, що накреслено мертвотно-червоними буквами у мороці його душі.

— Як я розумію, — запитав отець Бравн, — інші його друзі теж намагалися з ним зустрітися?

— Моя дружина намагалася і тепер вирішила спробувати знову, — сказав Автрем. — Вона досі дружить з нещасною пані, яка була причиною сварки, і хоче звести з нею Джима, їй здається, що коли він побачить Віолу, розум повернеться до нього. Саме завтра вона і збирається влаштувати це побачення.

Отець Бравн перебирав шпильки, що лежали поряд, і слухав досить неуважно. Він мислив образами, і картина, що вразила навіть солдата, поставала все виразніше і яскравіше у свідомості містика. Він бачив тьмяно-багряний пісок, страшний, як кривава земля, і темне тіло, і вбивцю, який, спотикаючись на бігу, відчайдушно волає про допомогу, махаючи рукавичкою; але уява його не могла впоратися з нерухомим силуетом, що стояв, немов статуя, біля самої води. Щось він означав, але для священика був лише знаком запитання.

— Цей Ромейн завжди реагує не одразу? — запитав отець Бравн.

— Дивно, що ви про це запитали, — відповів Автрем, пильно глянувши на нього. — Ні, він реагує миттєво. Проте якраз учора, перед грозою, я бачив його в тій самій позі. Блискавка засліпила нас, але вій навіть не ворухнувся.

— А потім? — запитав священик.

— Різко повернувся, коли вдарив грім, — сказав хазяїн. — Мабуть, він його чекав. І пояснив нам, через скільки секунд… Пробачте, що з вами?

— Я вколовся шпилькою, — відповідав священик, часто кліпаючи очима.

— Вам погано? — запитав Автрем.

— Ні, нічого, — сказав священик. — Просто я не такий стоїк, як ваш Ромейн. Коли я бачу світло, то кліпаю, нічого не можу з собою поробити.

Забравши капелюх і парасольку, він задріботів до дверей, але раптом зупинився, безпорадно дивлячись на хазяїна, немов риба на піску, і тихо промовив:

— Генерале, заради Господа Бога, не пускайте вашу дружину і її подругу до нещасного Марни. Залиште все, як є, інакше ви розбудите зборище бісів.

Темні очі старого солдата світилися здивуванням, коли він знову взявся за свої шпильки.

Проте він здивувався ще більше, коли милосердні каверзи його дружини привели до того, що кілька друзів зібралися відвідати похмурий замок. Та найперше і він, і всі інші здивувалися з того, що немає Х’юго Ромейна. Коли невелике товариство прибуло в маленький готель, там чекала телеграма від його повірника, що повідомляла про раптовий від’їзд прославленого актора. Коли ж це товариство попрямувало до замку, їм назустріч, із зловісних дверей, вийшов не величавий дворецький і навіть не поставний лакей, а незграбний священик на ім’я Бравн.

— Пробачте, — збентежено і прямо сказав він, — я говорив вам, залиште все, як є. Маркіз знає, що робить, і ваша зустріч тільки помножить біди.

Леді Автрем, поряд з якою стояла висока, ще прекрасна пані, гнівно глянула на низенького пастиря.

— Це наша приватна справа, — сказала вона. — Не розумію, ви тут до чого.

— А їм тільки подай приватну справу! — зневажливо мовив Джон Кокспер. — Вони вічно шастають під килимом і вичікують нагоди, щоб пролізти в чуже житло. Бачите, вчепився у бідного Марна! — Сер Джон був не в гуморі, бо знатні друзі взяли його з собою лише за умови, що він нічого не напише. Йому і в голову не приходило, що саме він вічно намагається пролізти в чуже житло.