Гилберт Честертон - Дзеркало судді

Отець Бравн ніколи не знав і не думав про те, чи він смішний. Зараз він сидів на підлозі, круглоголовий і коротконогий, як дитина; однак його сірі очі дивилися так, як дивилися очі багатьох чоловіків за дев’ятнадцять століть, тільки вони сиділи на єпископських та кардинальських престолах або стояли на кафедрі. Такий відчужений і пильний погляд, сповнений смирення перед завданням, що непосильне для людини, буває у моряків і в тих, хто проводить крізь мирські бурі корабель святого Петра.

— Добре, що ви мені це розповіли, — промовив він. — Велике вам спасибі, а тепер треба щось робити. Якби ж то знали тільки ви і лорд Автрем, це ще нічого, але Джон Кокспер здійме шум у газетах. Що ж, таке у нього ремесло!..

— А що ви думаєте про цю історію? — хвилюючись, запитав Мелоу.

— Передусім, — відповів отець Бравн, — я думаю, що вона несхожа на правду. Припустимо, що ми — чорні кровопивці і мета в нас одна — позбавляти людей щастя. Припустимо, я — злючий песиміст. — Він почухав ведмедем ніс, зніяковів і поклав плюшевого звіра на підлогу. — Припустимо, що ми з усіх сил руйнуємо людські і родинні зв’язки. Навіщо ж тоді ми станемо підтримувати і посилювати майже безрозсудну його прихильність до свого кузена? Мені здається, не зовсім чесно лаяти нас і за те, що ми проти сімейних почуттів, і за те, що ми не даємо про них забути. Я не розумію, чому релігійний маніяк повинен схибнутися саме на цьому і чому віра підтримує його відчай, а не дає йому хоч краплю надії?

Він трохи помовчав і додав:

— Я хотів би поговорити з вашим знайомим.

— Це розповіла його дружина, — відповів Мелоу.

— Так, — сказав священик, — але мене цікавить не те, що вона розповіла, а те, що він замовчує.

— Ви гадаєте, він знає ще щось? — запитав Мелоу.

— Як на мене, він знає більше, ніж сказав, — відповів отець Бравн. — Ви говорите, він не може пробачити тільки грубощі щодо його дружини. Цікаво, що ж тоді він повинен прощати?

Священик підвівся, обтрусив мішкувату сутану і пильно подивився на свого молодого співрозмовника. Потім він узяв стару парасольку, старий капелюх і швидко, хоча й незграбно, вийшов надвір.

Проминувши багато вулиць і площ, він дістався до красивого старовинного будинку й запитав слугу, чи не можна побачити лорда Автрема. Незабаром його провели в кабінет, де серед книг, карт і глобусів високий генерал з темними вусами курив довгу темну сигару і встромляв шпильки в одну із карт.

— Пробачте мені моє нахабство, — сказав священик. — Я до вас увірвався. Але мені необхідно поговорити про одну приватну справу, щоб вона так і залишилася приватною. Як це не прикро, однак певні люди можуть зробити її надбанням громадськости. Ви знаєте сера Джона Кокспера?

Темні вуса приховували посмішку хазяїна, однак в його темних очах щось блиснуло.

— Його всі знають, — відповідав лорд Автрем. — Однак надто близько я з ним не знайомий.

— Хай там як, — посміхнувся отець Бравн, — усі дізнаються про те, що знає він, якщо він вирішить про це повідомити. Мій друг, містер Мелоу, сказав мені, що, сер Джон збирається надрукувати цілу серію антиклерикальних статей. «Ченці і маркіз» або щось подібне.

— Цілком можливо, — сказав хазяїн, — але я тут до чого? Чого ви прийшли до мене? Повинен попередити, що я переконаний протестант.

— Я дуже люблю переконаних протестантів, — відповів отець Бравн. — А до вас я прийшов, бо хочу дізнатися правду. Вірю, що ви не збрешете. Сподіваюся, я не грішу проти милосердя, якщо не маю певности в правдивості сера Джона.

Темні очі знову блиснули, але хазяїн промовчав.

— Генерале, — сказав отець Бравн, — уявіть собі, що Кокспер збирається публічно зганьбити вашу країну і ваш прапор. Уявіть, що він говорить, ніби ваш полк утік з поля бою або ваш штаб підкуплений. Невже ви це стерпите, невже не захочете за всяку ціну з’ясувати правду? Я солдат, як і ви, я теж служу в армії. Її ганьблять, її обмовляють, я упевнений в цьому, однак не знаю, який вогонь породив цей мерзотний дим. Чи судитимете ви мене за те, що я хочу це з’ясувати?

Генерал далі мовчав, і священик сказав ще:

— Мелоу повідомив мені те, що чув. Я не сумніваюся в тому, що чув він не все. Чи знаєте ви ще щось про цю справу?

— Ні, — відповів хазяїн. — Більше нічого я не можу вам розповісти.

— Генерале, — сказав отець Бравн і широко посміхнувся, — ви назвали б мене єзуїтом, якби я спробував вивертатися так, як ви.

Тоді хазяїн засміявся, але відразу ж спохмурнів.