Гилберт Честертон: Дзеркало судді

Фламбо — один із найзнаменитіших злочинців Франції, а згодом приватний детектив в Англії, вже давно покинув ці обидві професії. Ходили чутки, що злочинне минуле не давало йому бути строгим до злочинця. Так чи так, відмовившись від життя, сповненого романтичних переслідувань і карколомних пригод, він оселився, як йому і пасувало, в Іспанії, у власному замку. Замок, хоч і невеликий, однак був дуже міцний, а поряд, на бурому пагорбі, чорнів квадрат виноградника і зеленіли ряди грядок. Попри свої бурхливі пригоди, Фламбо мав одну рису, властиву багатьом латинянам, а також американцям: він умів утікати від метушні. Так власник великого готелю мріє завести на старості маленьку ферму, а крамар з французького містечка зупиняється в ту саму мить, коли міг би стати мерзотником-мільйонером, скупивши всі до єдиної крамниці, і проводить залишок днів удома за грою в доміно. Випадково і майже несподівано Фламбо закохався в іспанку, одружився з нею, придбав маєток і зажив щасливим сімейним життям, не виявляючи анінайменшого бажання знову пуститися в мандри. Та в один прекрасний ранок його сім’я помітила, що він сильно збуджений і стривожений. Фламбо вийшов погуляти з хлопчиками, та раптом він швидко побіг, помчавши вниз із пагорба назустріч якійсь людині, що саме перетинала долину, хоч здаля ця людина виглядала не більшою за чорну крапку.

Ця крапка поступово збільшувалася, майже не міняючи обрисів, — іншими словами, вона залишалася такою ж чорною і круглою. Чорна сутана не була в цих краях дивиною, однак у приїжджого вона виглядала якось особливо буденно й водночас привітно, якщо порівняти її з одягом місцевого духовенства, викриваючи в новоприбулому мешканця британських островів. У руках він тримав коротку пухку парасольку з важкою круглою маківкою. Побачивши її, Фламбо ледь не заплакав від розчулення, бо ця парасолька була незамінним атрибутом їхніх численних спільних пригод минулих часів. Священик був англійським другом Фламбо, отцем Бравном, який вже давно хотів навідати свого приятеля, та все ніяк не міг зібратися. Вони регулярно листувалися, однак не бачилися декілька років.

Уже невдовзі отець Бравн опинився в центрі сімейства, яке було таке велике, що здавалося цілим плем’ям. Йому показали дерев’яних позолочених волхвів, яких дарують дітям на Різдво; похвалилися собакою, кішкою і мешканцями стайні; познайомили також із сусідом, який, подібно до самого Бравна, відрізнявся від тутешніх мешканців і манерами, і одягом.

На третій день перебування гостя в маленькому замку туди з’явився відвідувач і почав віддавати іспанському сімейству поклони, яким позаздрив би іспанський гранд. Це був високий сивоволосий і дуже красивий джентльмен з блискотливими нігтями, манжетами і запонками. Проте в його довгому обличчі не було й сліду тієї млосности, яку карикатуристи пов’язують з білосніжними манжетами і манікюром. Воно було напрочуд живе і рухливе, а очі дивилися гостро і прямо, що дуже рідко поєднується з сивим волоссям. Усе це разом могло б видати національність відвідувача, так само, як і деяка гугнявість, що псувала його вишукану мову. Так, це був сам Грендисон Чейз із Бостона, американський мандрівник, який відпочивав від подорожей у такому ж замку і на такому ж пагорбі. Тут, у своєму маєтку, він насолоджувався життям і вважав свого привітного сусіда однією з пам’яток місцевої старожитности. Бо Фламбо, як ми вже говорили, вдалося глибоко пустити в цю землю корені, і здавалося, що він провів віки серед своїх виноградників і смоківниць. Він знову називався своїм справжнім ім’ям — Дюрок, бо «Фламбо», тобто «факел», — це лиш псевдо, під яким такі, як він, ведуть війну з суспільством.

Фламбо обожнював дружину і дітей, з дому йшов тільки на полювання і здавався американському мандрівникові втіленням тієї респектабельної життєрадісности, тієї розумної любови до достатку, яку американці визнають і шанують у середземноморських народах. Камінь, що прикотився із заходу, був радий відпочити біля південного каменя, який встиг обрости таким пишним мохом.

Містерові Чейзу вже доводилося чути про отця Бравна, і він заговорив з ним особливим тоном, до якого вдавався при зустрічах із знаменитостями. У ньому прокинувся інстинкт інтерв’юера — стриманий, але неприборканий. Він учепився в отця Бравна, як щипці в зуб, — треба визнати, без жодного болю і з тією спритністю, яка властива американським дантистам.