Гилберт Честертон - Дзеркало судді

— Андергіл, зробіть ласку, — попросив детектив, — швидше біжіть до ставка і подивіться, що там і як. — А тоді він різко запитав рудоволосого. — Ну, а ви хто такий? Ім’я, прізвище?

— Майкл Флуд, — відповідав незнайомець зухвалим тоном. Був він маленький, немічний, з непомірно довгим гачкуватим носом на вузькому і сухому, немов пергаментному, личку, блідість якого була особливо помітна на фоні вогняно-рудої шевелюри. — Запевняю вас, я тут ні до чого. Коли я прийшов, він уже лежав мертвий… і мені стало страшно. Я з газети, хотів узяти в нього інтерв’ю.

— Коли ви, газетярі, берете інтерв’ю у знаменитостей, — з притиском запитав Беґшоу, — хіба прийнято у вас перелазити задля цього через садову огорожу?

І він суворо вказав на низку слідів, що тягнулися від алеї до квітника.

Чоловічок на ім’я Флуд теж напустив на своє лице суворий вигляд.

— Газетному репортеру іноді таки доводиться перелазити через огорожі, щоб узяти інтерв’ю, — сказав він. — Я довго стукав у парадні двері, але так і не достукався. Мабуть, лакей відлучився кудись.

— А звідки вам відомо, що він відлучився! — запитав детектив, дивлячись на нього з підозрою.

— А звідти, — Флуд відповідав з явно удаваною холоднокровністю, — що не тільки я лажу через садові огорожі. Мабуть, і ви зробили те ж саме. В усякому разі, лакей це також зробив, хвилиною раніше я бачив, як він зістрибнув з огорожі біля самої хвіртки, по той бік саду.

— Чому ж він не скористався хвірткою? — продовжував допит Беґшоу.

— Звідки мені знати? — огризнувся Флуд. — Ймовірно, вона була на замку… Розпитайте краще у нього, а не в мене, он він якраз повертається.

І справді, біля будинку появилася чиясь розмита тінь, ледь помітна в напівтемряві, підсвіченій слабким електричним світлом. За хвилю можна вже було розгледіти широкоплечого чоловіка в червоному жилеті, надягненому на геть-чисто зношену ліврею. Він квапливо, однак спокійно й упевнено, наближався до бічних дверей будинку, поки окрик Бегшоу не змусив його зупинитися. Він неохоче підійшов, і тепер можна було розгледіти жовтошкірого чоловіка з азіятськими рисами обличчя, якому дуже пасувало прилизане синяво-чорне волосся.

Бегшоу різко обернувся до людини, що назвала себе Флудом.

— Чи хтось в цій окрузі може засвідчити вашу особу?

— Таких трохи знайдеться і по всій країні, — незадоволено буркнув Флуд. — Я лиш нещодавно переїхав сюди з Ірландії. Єдиний, кого я знаю в тутешніх краях, це отець Бравн, священик церкви святого Домініка.

— Ви обоє, будьте такі ласкаві залишатися тут, — сказав Бегшоу. І, звертаючись до лакея, додав. — А вас я прошу піти у будинок, зателефонувати в церкву святого Домініка і попросити отця Бравна приїхати сюди якнайскоріше. Та глядіть, без фокусів.

Поки енергійний детектив вживав заходів на випадок можливої втечі затриманих, його друг, як йому і було сказано, поспішив до ставка, де була розігралася трагедія. Це місце виглядало доволі дивно: справді, якщо б трагедія не була така жахлива, то виглядала б вона украй фантастично. Мертвий чоловік (вже при побіжному огляді було зрозуміло, що він справді мертвий) лежав, опустивши голову у воду, а штучне мерехтливе освітлення зіткало над його головою щось подібне до святотатського німба. Лице в покійника було виснажене і неприємне, голова майже лиса, лише з боків ще кучерявилися ріденькі сиві пасма із сталевим відливом. І хоч куля розтрощила скроню, Андергіл відразу впізнав ті риси, які бачив на численних портретах сера Гемфрі Ґвина. Покійник був у фраку, його довгі, тонкі, як у павука, ноги чорніли, розкинувшись у різні боки на крутому березі, з якого він упав. Немов з фатальної, воістину диявольської примхи, кров повільно скрапувала в підсвічену гірляндами воду, і цівка зміїлася, прозора, яскраво-червона, як передзахідня хмарка.

Андергіл і сам не міг би сказати, скільки часу він простояв, розглядаючи зловісний труп, аж раптом підняв голову і побачив, що над ним, на краю обривистого берега, з’явилися четверо незнайомців. Він чекав на прихід Беґшоу та спійманого ірландця, також легко здогадався, хто той чоловік у червоному жилеті. Однак четвертий з них випромінював якусь дивну і смішну урочистість, що незбагненним чином поєднувала несумісне. Він був приземкуватий, кругловидий і носив капелюх, який нагадував чорний німб. Андергіл здогадався, що перед ним священик; однак при цьому він чомусь згадав стару, почорнілу від часу гравюру, на якій було зображено «Танок смерти».