Гилберт Честертон - Дзеркало судді

— Але я мав на увазі всіх людей, яких ви зустрінете на вулиці, — заперечив йому співрозмовник. — Я думав про те, до чого все видається дивним, новим, безликим — ці високі глухі стіни, ці будинки, які розчинилися в садах, і їхні мешканці. Насправді ви не можете знати їх усіх.

— Я знаю деяких, — відповів Беґшоу. — Ось за цією огорожею, уздовж якої ми зараз йдемо, є сад, що належить серу Гемфрі Ґвину, хоч зазвичай його називають просто суддя Гвин. Це той самий старий суддя, який підняв стільки галасу через шпигунство під час війни. Власник сусіднього будинку — багатий торговець сигарами. Родом він з Латинської Америки, смаглявий, одразу видно іспанську кров, однак прізвище в нього чисто англійське — Булер. А далі, наступний будинок… Почекайте хвилю, ви чули шум?

— Я дещо чув, — відповів Андергіл, — але, вибачте, й гадки не маю, що це могло бути.

— Я знаю, що це було, — сказав детектив. — Два постріли з крупнокаліберного револьвера, а потім — крик про допомогу. І долинули ці звуки з саду за будинком, який належить судді Ґвину, з того раю, де завжди панують мир і законність. — Він гострим зором оглянув вулицю і додав. — А в огорожі одні-єдині ворота, і треба зробити гак в добрих пів милі, щоб до них дістатися. Ех, якщо б ця огорожа була трохи нижча або я трохи легший, та все одно спробую.

— Ось там є місце, де огорожа справді нижча, — вказав рукою Андергіл, — а поруч дерево, воно там дуже доречне.

Вони швидко побігли вздовж огорожі до місця, де вона була набагато нижча, немовби наполовину загрузла в землю. Дерево в саду, всіяне яскравим цвітом, викинуло поза огорожу гілки, що переливалися золотом у світлі самотнього вуличного ліхтаря. Беґшоу вхопився за криву гілляку і перекинув ногу через невисоку огорожу, за мить обидва друзі вже стояли в салу, по коліна загрузнувши в килимі з чіпких і сланких трав.

У цю нічну годину сад судді Ґвина виглядав доволі дивно. Він був великий і тягнувся вздовж незабудованої околиці міста, прилягаючи до високого темного будинку, що стояв скраю, у самому кінці вулиці. Будинок цей можна назвати темним у буквальному значенні слова, тому що віконниці були закриті наглухо і жоден промінь світла не проникав назовні крізь щілини, принаймні з боку палісадника. Зате в самому саду, який прилягав до будинку і, здавалося, ще більше мав би бути оповитий пітьмою, подекуди мерехтіли, догоряючи, іскри, як після феєрверка, немовби велетенська вогняна ракета впала і розсипалася поміж дерев. Просуваючись уперед, друзі виявили, що насправді це світилися кольорові гірлянди, якими прикрасили дерева, подібно до дорогоцінних плодів Аладина, та особливо яскраве світло струменіло з круглого озерця, чи ставка, у воді якого виблискували і переливалися бліді різнокольорові вогники, ніби й там горіли лампочки.

— Можливо, у нього урочистий прийом? — запитав Андергіл. — Схоже, що сад ілюмінований.

— Ні, — заперечив Бегшоу. — У нього така примха, і, гадаю, він вважає за краще насолоджуватися цим видовищем наодинці. Суддя дуже любить бавитися своєю маленькою електричною мережею, а щит з умикачами міститься у тій окремій прибудові, або флігелі, де він працює і зберігає свої папери. Булер, його близький приятель, стверджує: коли горять кольорові лампочки, це певна ознака того, що його краще не турбувати.

— Щось на зразок червоного сигналу, який застерігає про небезпеку, — уточнив Андергіл.

— Боже милий! Гадаю, це і є саме такий сигнал!

Ураз детектив зірвався з місця і побіг до ставка.

А ще через мить Андергіл і сам побачив те, що помітив його друг.

Мерехтливе світле кільце, схоже на німб, що іноді з’являється навколо місяця, а тут облямовувало круглий ставок, розривали дві чорні риски, або смуги. Як виявилося, то чорніли дві довгі ноги людини, яка лежала ниць біля ставка, опустивши голову у воду.

— Скоріше! — схвильовано скрикнув детектив. — Мені здається…

Його голос загубився вдалині, тому що він уже щодуху летів через широку галявинку, ледь помітну при слабкому електричному освітленні, і далі навпростець через увесь сад до ставка, біля якого лежав незнайомець. Андергіл підтюпцем побіг за Беґшоу, та раптом оторопів через несподіванку. Детектив, який біг навпростець до чоловіка, розпростертого біля ставка, різко звернув убік і, ще додавши у швидкості, помчав до будинку. Андергіл ніяк не міг второпати, чому його друг так різко і несподівано змінив напрям.

Та вже за мить, як детектив пірнув у тінь будинку, звідти, з мороку, почулася метушня, пересипана лайками. Врешті Беґшоу виринув з тіні, волочачи за собою миршавенького рудоволосого чоловічка, що шалено впирався. Спійманий, мабуть, хотів сховатися за будинком, але гострий слух детектива вловив шелест його кроків, ледве чутний, немов тріпотання пташки в кущах.