Гилберт Честертон - Дзеркало судді

Отець Бравн сильно вдарив по печі своєю короткою люлькою, яку щойно збирався набити. Обличчя його викривилося, а це траплялося з ним дуже рідко.

— Ні, ні і ще раз ні! — сказав він мало не гнівливо. — Немає тут жодного образу. Ось що буває, коли починаєш говорити про серйозні речі. Ну хоч пари з вуст не випускай! Варто лиш завести мову про яку-небудь моральну істину, як вам скажуть, що ви висловлюєтеся образно. Одна людина — справжня, двонога — якось сказала мені: «Я вірю у Святого Духа лише в духовному сенсі». Я його, звісно, запитав: «А як інакше в Нього вірити»? — а він вирішив, ніби я сказав, що треба вірити тільки в еволюцію, або в етичну однодумність, або ще в якусь нісенітницю. Ще раз повторюю — я бачив, як я сам, як моє «я» здійснювало всі ці вбивства. Зрозуміло, я не вбивав моїх жертв фізично, але ж річ не в тому, їх могла вбити і цеглина. Я думав і думав, як людина доходить до такого стану, поки не почав відчувати, що сам дійшов до нього, бракувало лиш останнього поштовху. Це мені порадив один друг — хороша духовна вправа. Здається, він знайшов її у папи Лева Тринадцятого, якого я завжди шанував.

— Гадаю, — недовірливо промовив американець, дивлячись на священика, як на дикого звіра, — вам доведеться ще багато чого пояснити мені, перш ніж я зрозумію, про що ви говорите. Наука розшуку…

Отець Бравн нетерпляче клацнув пальцями.

— Ось воно! — вигукнув він. — От де наші шляхи розходяться. Наука велика річ, якщо це наука. Справжня наука — одна з найбільших речей у світі. Але якого сенсу надають цьому слову в дев’яти випадках з десяти, коли кажуть, що розшук — наука, кримінологія — наука? Зазвичай хочуть сказати, що людину можна вивчати зовні, як величезну комаху. На їхню думку, такий підхід безсторонній, а насправді це просто не по-людському. Вони роздивляються людину здалека, як релікт; вони вивчають «злочинний череп», як ріг у носорога.

Коли такий учений говорить про «тип», він має на увазі не себе, а свого сусіда — зазвичай бідняка. Звісно, іноді корисно поглянути збоку, проте це не наука, тут якраз слід забути ту дещицю, яка нам відома. У другові треба побачити незнайомця і подивуватися вже добре знайомим речам. Приміром, можна сказати, що ніс у людей — короткий виступ посеред лиця; а про сон — що люди впадають у забуття один раз на добу. Але те, що ви назвали моєю таємницею, — це щось зовсім інше. Я не вивчаю людину ззовні. Я намагаюся проникнути в її нутро.

Це щось значно більше, правда? Я — усередині людини. Я поселяюся в ній, у мене її руки, її ноги, та я вичікую доти, доки не почну думати її думи, мучитися її пристрастями, палати її ненавистю, доки не погляну на світ її налитими кров’ю очима і не знайду, як вона, найкоротшого і найшвидшого шляху до калюжі крови. Я вичікую, поки не стану вбивцею.

— О! — промовив містер Чейз, похмуро дивлячись на священика. — І це ви називаєте духовною вправою?

— Так, — відповів отець Бравн. — Саме так… — Він помовчав, потім продовжив: — Це така вправа, що краще б мені про неї не розповідати. Але, гадаю, не можу я вас відпустити з порожніми руками. Бо ж ще скажете там, у себе, що я чаклую або займаюся телепатією. Можливо, моє пояснення не найкраще, але все це — свята правда. Людина ніколи не буде доброю, поки не зрозуміє, яка вона погана, чи якою поганою могла б стати; поки не зрозуміє, як мало права у неї глузувати і говорити про «злочинців», як про мавп із якогось далекого лісу; поки не перестане так ницо обманювати себе, так по-дурному базікати про «нижчий тип» і «злочинний череп»; поки не вичавить зі своєї душі останньої краплі фарисейського єлею; поки сподівається загнати злочинця в кут і накрити його сачком, як комаху.

Фламбо підійшов ближче, наповнив великий келих іспанським вином і поставив його перед своїм другом; такий самий келих стояв перед американцем. Потім Фламбо заговорив — уперше за увесь вечір:

— Отець Бравн, здається, привіз з собою багато нових таємниць. Учора ми якраз говорили про них. За той довгий час, коли ми не зустрічалися, йому довелося зіткнутися з цікавими людьми.

— Так, я дещо чув про ці історії! — сказав Чейз, задумливо піднімаючи келих. — Але мені бракує до них ключа. Можливо, отче, ви дещо поясните? Можливо, розповісте, як ви проникали вдушу злочинця?

Отець Бравн також підняв келих, і в мерехтінні вогню вино стало прозорим, як криваво-червоний вітраж із зображенням мученика. Криваво-червоне полум’я прикувало його погляд: воно немов заворожило його, немов у чаші, як у морі, кипіла кров усіх людей на світі, а його душа, як плавець, покірливо занурювалася в пітьму жахливих помислів, глибше від найстрашніших почвар, аж до замуленого дна.