Гилберт Честертон - Небесна стріла

— Звичайно, нам приємно це від вас чути, — урочисто і церемонно відповів стариган Мендоза, який підтримував тіло свого мертвого однодумця. — Та ми так вражені усім, що трапилося, що на разі нам нелегко впорядкувати свої думки та емоції. Гадаю, буде правильно, якщо ми віднесемо тіло мого друга у його дім і розійдемося. А зустріч перенесемо на инший час. Я так розумію, — з сумом у голосі він звернувся до лікаря, — надії уже немає?

— На жаль, ні, — відповів лікар Кальдерон.

Джон Рейс повернувся додому розгубленим і сумним, всередині він відчував лише порожнечу. В це важко повірити, та йому не вистачало людини, з якою він навіть не був знайомий. Джон Рейс знав, що похорон має відбутися наступного дня. Ймовірність бунту росла з кожною хвилиною, і всім хотілося, щоб критичний момент минув якомога швидше. Коли Снейт побачив на веранді індіянців, що курили сигари, то в якийсь момент вони видалися йому фігурками ацтеків, вирізьбленими з червоного дерева. Та він не бачив, що з ними сталося, коли вони довідалися про смерть отця Бравна.

Якби вони не дотримувалися жалоби у зв’язку зі смертю свого духовного лідера, то обов’язково збунтувалися б і лінчували лідера республіканців. Що ж стосується вбивць, лінчування яких було б набагато природнішим, то вони ніби розчинилися в повітрі. Ніхто не знав їхніх імен, і ніхто ніколи вже не довідається, чи отець Бравн встиг перед смертю побачити їхні обличчя. Однак невимовний подив, який застиг на обличчі покійного, міг свідчити про те, що священик таки упізнав своїх кривдників. Альварез наполягав на тому, що він непричетний до цього вбивства, за труною ішов у своєму розкішному зеленому мундирі, обшитому срібними галунами, а на обличчі у нього був вираз догідливої пошани.

Позаду веранди кам’яні сходи стрімко піднімалися на високий пагорб, загороджений живоплотом з кактусів. Труну розмістили біля великого розп’яття, яке височіло над присутніми. Внизу вся дорога була заповнена людьми, осиротілі вірні молилися на вервицях і оплакували свого пастиря. Не зважаючи на все це, Альварез поводився на диво стримано і гідно. І, як слушно завважив Рейс, нічого не сталося б, якби його не зачіпали инші.

Рейс також був змушений з гіркотою визнати, що старий Мендоза завжди поводився як останній бовдур, а сьогодні це вдалося йому особливо. Згідно зі звичаєм, поширеним у деяких народів, труну поставили відкритою, обличчя покійника також було відрите, тому місцеві мешканці почали ридати ще голосніше. Та традиційний обряд похорону мав виглядати саме так, і, можливо, все минулося б цілком спокійно, якби свого часу якась заїжджа особа не запропонувала виголошувати надгробні промови, у стилі французьких вільнодумців. Першим виступив містер Мендоза з довжелезною промовою, і чим довше він говорив, тим більше Джон Рейс занепадав духом, а місцевий звичай йому подобався все менше і менше. Монотонно, ніби банкетний оратор, який може говорити годинами, Мендоза, не шкодуючи заяложених епітетів, почав перераховувати особливі достоїнства покійного.

І це ще не все. У Мендози вистачило дурости, щоб у такий момент докоряти і навіть ганьбити своїх політичних опонентів. Не минуло і трьох хвилин, як почалася колотнеча з надзвичайно неочікуваними наслідками.

— Ми маємо право поставити запитання, — вигукував він, пихато озираючись довкола. — Ми маємо право запитати: чи мають такі чесноти ті з нас, хто нерозважливо зрікся віри своїх батьків? Коли серед нас з’являються атеїсти, коли оті атеїсти стають лідерами, щоб не сказати, диктаторами, ми на власні очі бачимо, що їхня безсоромна філософія призводить лише до злочинів, таких, як цей, наприклад. І якщо ми запитаємо себе, хто вбив цього святого чоловіка, то відповідь напрошується сама…

У цей момент в очах Альвареза, авантюриста і напівкровки, спалахнув нестямний африканський вогник. А Рейс в цю мить подумав, що цей чоловік — дикун, що він не здатен тримати себе в руках, а ота його трансцендентна філософія більше подібна на шаманство. Та хай там як, Мендозі так і не вдалося завершити свою думку, тому що Альварез, використовуючи всю силу своїх величезних легень, почав кричати на старого, і йому таки вдалося примусити Мендозу замовчати.

— І ви запитуєте, хто вбив отця?! — горлав він. — Ваш Бог його вбив! Його вбив його власний Бог! Ви ж самі кажете, що Він убиває своїх найвірніших і найдурніших слуг, таких, як ось Цей! — і в люті він зробив жест не у бік труни, а в бік розп’яття. Потім, трохи вгомонившись, але все ще роздратовано, Альварез продовжував: — Не я, а ви у все це вірите. Хіба не краще взагалі не вірити в Бога, ніж постійно страждати від отаких втрат? Я не боюся заявити перед вами усіма, що ніякого Бога немає. У цього сліпого і безмозкого всесвіту немає ніякої сили, яка могла б почути ваші молитви і воскресити вашого місіонера! Він не воскресне! Я можу скільки завгодно вимагати від небес, щоб вони повернули його до життя, він все одно не воскресне! Отож, я кидаю виклик вашому Богу: нехай Той, кого немає, воскресить померлого!