Гилберт Честертон: Небесна стріла

Він навіть зауважив, що почав спостерігати за метушливим священиком, як той комічно поспішав містом у справах. Рейс спостерігав за ним з якоюсь майже хворобливою цікавістю, ніби священик був ходячою загадкою чи парадоксом. Здавалося, у всьому, що він недолюблював, раптом виявилося щось, що викликало у нього величезну симпатію. Це було так, ніби він раптом побачив, що диявол, на відміну від дрібних чортенят, — це цілком звичайна істота.

І ось, коли у місячну ніч він визирнув зі свого вікна, то побачив, як вулицею у бік міських воріт у крисатому чорному капелюсі та широкому чорному плащі іде, човгаючи, той самий «диявол», демон незбагненної бездоганности. Незрозуміло чому, Рейса зацікавило, куди це священик може прямувати в такий час, та які у нього плани, і він так захопився, що чорна постать уже давно зникла з поля зору, а він усе ще стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Аж потім Рейс побачив щось, що заінтригувало його ще більше. Вулицею, ніби освітленою сценою, пройшли двоє чоловіків, яких він одразу ж упізнав. Блакитне світло місяця вихопило з темряви велику кучму волосся на голові виноторговця Екштейна, а ще обриси темнішої і вищої постаті з орлиним носом, у дивакуватому старомодному циліндрі, яка нагадувала примару в театрі тіней. Однак, уже в наступний момент Рейсові стало соромно, що місяць отак пожартував з його уявою. Він придивився уважніше, і пізнав у другій постаті чорні іспанські бакенбарди і гострі риси обличчя лікаря Кальдерона, шанованого міського медика, якого він якось зустрів у містера Мендози, коли той хворів. У тому, як вони перешіптувалися, як вдивлялися у темряву, було щось підозріле. Піддавшись раптовому імпульсу, Рейс перестрибнув через низький підвіконник, опинився на вулиці, і з непокритою головою, пішов слідом за чоловіками. Він бачив, як вони зникли під темною аркою, а через мить там почувся жахливий крик. Хтось кричав голосно і пронизливо, цей крик особливо запам’ятався Рейсу, тому що цей хтось виразно промовив кілька слів на якійсь незрозумілій йому мові.

У наступний момент почувся тупіт ніг, якісь вигуки, а потім вежі на воротах і пальми аж затремтіли від крику, викликаного чи то люттю, чи то горем. Натовп, який зібрався, відсахнувся, здавалося, він от-от помчить назад, у місто. А потім під зануреною у темряву аркою печальною луною прокотилася звістка:

— Отець Бравн мертвий!

Рейс ніколи так і не зрозумів, чому від цієї звістки у нього всередині все ніби обірвалося, йому здалося, що зруйновані його найзаповітніші мрії. Він що сили побіг до воріт, де зіткнувся зі своїм співвітчизником, журналістом Полом Снейтом.

Той саме повертався у місто, він був блідий, як примара, і нервово перебирав пальцями.

— Це правда, — підтвердив він, і в його голосі пролунало щось подібне до скорботи. — Немає жодної надії. Лікар оглянув його, і так і сказав: «Надії нема». Якісь місцеві червоношкірі, хай їм грець, вдарили отця по голові, коли він проходив через ворота. І ніхто не знає, чому це сталося. Для міста це велика втрата.

Рейс нічого не відповів, а може, просто не міг відповісти, і побіг на місце події. На широких кам’яних плитах, крізь які пробивалися зелені і колючі бур’яни, нерухомо лежало невелике тіло у чорному плащі. Величезний натовп стримувала гігантська фігура, яка виднілася на передньому плані. Як тільки цей чолов’яга піднімав руку, натовп коливався в один або в инший бік, ніби по наказу чарівної палички.

Альварез, диктатор і демагог, справді був дуже високим і кремезним чоловіком, а сьогодні ще й одягнувся, як папуга. Він вирядився у зелений мундир, обшитий яскравою тасьмою, яка срібними змійками пробігала по усій тканині, а на шиї на темно-бордовій стрічці красувався орден. Коротке волосся було сивим, і у контрасті зі шкірою, яку друзі називали оливковою, а вороги — темною, воно здавалося золотистим. На масивному обличчі, зазвичай енергійному й у доброму гуморі, був вираз непідробної скорботи і заклопотання.

Якщо вірити його словам, Альварез чекав на отця Бравна в кафе, раптом він почув якийсь шум, щось впало, він вибіг на вулицю і побачив на кам’яних плитах тіло священика.

— Я знаю, що думає дехто з вас, — промовив він, гордо обвівши поглядом присутніх, — і якщо ви боїтеся мене запитати, а я чудово знаю, що ви боїтеся, то я скажу сам. Я — атеїст. Я не вірю у жодного бога, тому не можу закликати його у свідки, та я ладен заприсягтися честю офіцера і порядної людини, — я до цього вбивства не причетний. Якби я упіймав убивць, то доклав би усіх зусиль, щоб їх повісили на цьому дереві.