Гилберт Честертон - Небесна стріла

Було б дивно, якби цей нечуваний ажіотаж, який розпочався на Півночі, не дійшов до південного містечка, де отець Бравн вирішив відпочити у тиші та спокої. Англійці та американці, які становили значну частину населення цієї південноамериканської країни, пишалися тим, що поруч з ними живе така відома особа. Американські туристи, ті, що галасливо пориваються оглянути Вестмінстерське абатство, тепер поривалися подивитися на отця Бравна. Якби вони могли, то запустили б екскурсійний поїзд, який відвозив би їх до священика, немовби до щойно відкритого пам’ятника. Та найбільше отець Бравн потерпав від енергійних та честолюбних комерсантів та крамарів, які вимагали, щоб він купував та хвалив їхній крам. Та навіть тоді, коли вони вже не сподівалися на похвалу власних товарів, все одно засипали священика листами, очікуючи бодай автографа. А оскільки отець Бравн був чоловіком добродушним, то вони робили з ним усе, що заманеться. Отож, коли на прохання торговця вином з Франкфурту він написав кілька незначних речень, то навіть не підозрював, до чого це призведе.

Екштейн, метушливий малий чоловічок у пенсне, наполягав на тому, щоб священик спробував його лікувальний портвейн, і навіть визначив день і місце, де це треба було зробити. Отець Бравн вже так звик до дивацьких прохань, що це його зовсім не здивувало. Він відписав Екштейну кілька слів і взявся за справу, яка видавалася йому дещо розсудливішою. Та йому знову довелося відволіктися, тому що принесли записку, і не від будь-кого, а від самого Альвареза, його політичного суперника. Той запрошував місіонера прийти на нараду, яка мала відбутися увечері в кафе за міськими воротами. На цій нараді обидві супротивні сторони повинні були прийняти компроміс в одній принциповій справі. Отець Бравн знову виявив покірність, і передав кур’єру, червоношкірому чоловікові з військовою виправкою, що неодмінно прийде. До зустрічі залишалося ще близько двох годин, і священик вирішив зайнятися своїми безпосередніми обов’язками. Перш ніж вийти, він налив собі лікувального портвейну від містера Екштейна, кинув короткий погляд на годинник, випив ще ковток і пішов у ніч.

Маленьке місто було залите місячним сяйвом. Коли священик підходив до міських воріт, з аркою у стилі рококо, за якою виднілися верхівки пальм, то на мить йому видалося, що він стоїть на сцені в іспанській опері. Один довгий пальмовий листок з зазубреними краями, що звисав з иншого боку арки, нагадував йому відкриту крокодилячу пащеку. Зрештою, цілком можливо, що у священика і не виникла б ця дивна асоціяція, якби він не звернув уваги на ще одну цікаву деталь. Вітру не було, ніщо й ніде ані шелеснуло, а тим часом священик чітко побачив, що листок, подібний на пащеку крокодила, ледь гойднувся.

Отець Бравн озирнувся довкола і переконався, що поруч нікого немає. Він уже минув останні будинки, з зачиненими дверима та віконницями, і тепер йшов вузьким проходом між двома стінами, зведеними з безформного, але гладкого каменю, що проросли пучками колючого бур’яну. До кафе ще далеко, навіть не було видно його вогнів. Під аркою ледь виднівся хідник, вимощений великими кам’яними плитами, і ще можна було розгледіти кілька розлогих груш. Раптом священика охопило якесь похмуре передчуття, він відчув, що йому стає зле, та він навіть не думав зупинятися. Адже отець Бравн був хоробрим чоловіком, а його цікавість була навіть більшою, аніж хоробрість. Упродовж усього життя він відчував непереборне бажання будь-якою ціною докопатися істини, навіть у найменших дрібницях. Часом це бажання таки доводилося приборкувати, однак перебороти його повністю не вдалося. Отож, священик упевненими кроками пройшов під аркою, і раптом з пальми, ніби мавпа, зістрибнув чоловік і кинувся на нього з ножем. Отець Бравн обернувся, похитнувся і впав на землю, а на його обличчі застиг вираз величезного здивування.

У тому ж місті, в той самий час жив ще один молодий американець, повна протилежність містера Пола Снейта. Це був Джон Адамс Рейс, електротехнік, якого Мендоза запросив провести електрику в старій частині міста. У міжнародних плітках та політичних інтригах він орієнтувався набагато гірше, аніж журналіст. Тому що, по суті, в Америці на мільйон містерів Рейсів є лише один містер Снейт. Рейс був винятковим лише у тому сенсі, що працював дуже добросовісно, а щодо решти — це був звичайнісінький чоловік. Він починав фармацевтом на Далекому Заході й усього у своєму житті добився власними силами, порядністю та добросовісністю. Своє рідне місто він і до сьогодні вважав центром всесвіту. Релігія, якої його навчили ще з раннього дитинства, коли на колінах матері він слухав читання з родинної Біблії, була протестантським різновидом християнства. Він вірив і сьогодні, настільки, наскільки може вірити така зайнята людина. Навіть захоплюючись новітніми досягненнями науки і техніки, проводячи небезпечні експерименти, виробляючи чудеса зі світлом та звуком, цей чоловік свято вірив у те, що на цьому світі немає нічого прекраснішого, ніж домашній затишок, матір, родинна Біблія і дивакуваті звичаї рідного міста. До своєї матері він ставився так щиро і благородно, немовби був романтичним французом. Містер Рейс був щиро переконаний: Біблія — це саме те, що треба, хоч, подорожуючи світом, він уже встиг помітити, що його переконання поділяють далеко не всі. Було б дуже дивно, якби йому сподобалася багата обрядовість католиків; усі ці мітри та жезли він недолюблював так само, як і містер Снейт, хоч Рейс ніколи не висловлював свою нелюбов так самовпевнено. Реверанси та галантні поклони містера Мендози його дратували так само, як масонський містицизм атеїста Альвареза. Цілком можливо, що життя у тропічній країні, де червоний колір шкіри індіянців змішувався з кольором іспанського золота, було для нього надто яскравим та колоритним. Так чи так, він не вихвалявся, коли говорив, що на світі немає кращого місця, аніж його рідне містечко. Насправді це означало, що десь далеко існує щось просте, непретензійне і зворушливе, щось, до чого він прагне усією душею. Віднедавна Рейса стало охоплювати незбагненно дивне відчуття: виявилося, що ніщо так яскраво не нагадувало йому про провінційні звичаї та про читання родинної Біблії на колінах у матері, як кругле обличчя і старомодна парасолька отця Бравна.