Гилберт Честертон: Небесна стріла

— Я можу вам чимось допомогти? Заходьте, будь-ласка.

Містер Пол Снейт зайшов до будинку місіонера, де невдовзі він дізнався чимало цікавої інформації. Його журналістський інстинкт, мабуть, був набагато сильніший, аніж упередження (це часто трапляється з розумними журналістами), на свої цікаві запитання він отримав такі ж цікаві та несподівані відповіді. Наприклад, він з’ясував, що індіянці вміють читати і писати, а навчив їх саме місіонер. А що вони дуже рідко використовують своє вміння, то це тому, що надають перевагу більш природнім способам спілкування. Журналіст також дізнався, що оті дивні люди з сигарами, які сиділи на веранді, вміють старанно та добросовісно працювати на своїх клаптиках землі, особливо ж ті, у кого більше іспанської крови, а не індіянської. Та найбільше містера Снейта вразило, що ці люди мають власну землю. У цій країні було цілком нормально — мати власну землю і працювати на ній. Слід згадати, що священик також висловив свою думку стосовно земельного питання, хоч у ролі політика, нехай лише місцевого, він виступав уперше і востаннє.

Річ у тому, що нещодавно цей регіон охопив спалах атеїстичного, майже анархістського радикалізму, що часто траплялося в країнах латиноамериканської культури. Зазвичай такі спалахи зароджуються у якомусь таємному товаристві і завершуються громадянською війною. Лідером місцевої партії був містер Альварез, доволі колоритний авантюрист португальського походження, в жилах якого, як подейкували його вороги, текла африканська кров. Він очолював таємні братства, які в таких країнах можуть додати містичності навіть атеїзму. Лідером консерваторів був містер Мендоза, власник багатьох фабрик, особа не така колоритна, зате респектабельна і шанована. Всі погоджувалися з тим, що правопорядок було б повністю втрачено, якби його охоронці не заручилися б підтримкою селян, яких постійно підтримував скромний місіонер, отець Бравн.

У той час, коли священик розмовляв з журналістом, до будиночка зайшов Мендоза, лідер консерваторів. Це був кремезний смаглявий чоловік, а вся його статура нагадували велику грушу. Він курив надзвичайно ароматну сигару, однак, перш ніж підійти до священика, Мендоза викинув її так театрально, немовби заходив до церкви. Потім він вишукано вклонився, і це здалося неймовірним, адже був доволі огрядним. Містер Мендоза завжди строго дотримувався всіх формальностей, особливо, якщо вони стосувалися служителів Церкви. Він належав до тих мирян, які більше подібні на священиків, аніж самі священики, а це неабияк дратувало отця Бравна, особливо під час приватних зустрічей. «Думаю, що я — антиклерикал, — любив повторювати отець Бравн з ледь помітною посмішкою, — та якби у справи клерикалів ніхто не втручався, то клерикалізму було б набагато менше».

— Послухайте, містере Мендоза, — вигукнув журналіст з новим піднесенням, — гадаю, ми з вами десь вже десь зустрічалися. Ви, бува, не приїздили на Торговий Конгрес у Мехіко, який проходив минулого року?

Важкі повіки містера Мендози припіднялися, а рот повільно розтягнувся у посмішці:

— Так, ваше обличчя також видається мені знайомим.

— Скільки справ ми там зробили! — почав згадувати Снейт. — І це впродовж якихось двох годин. Ви ж також були у виграші, хіба ні?

— Так, мені пощастило, — скромно підтвердив містер Мендоза.

— Звичайно! — вигукнув Снейт. — Успіх приходить до людей, які вміють його притягувати. А ви це вмієте! Сподіваюся, я вам не перешкоджаю?

— Анітрохи, — відповів містер Мендоза. — Я досить часто заходжу до падре, щоб побалакати. Просто побалакати.

Коли містер Снейт дізнався про дружні стосунки отця Бравна та відомого бізнесмена, то остаточно погодився з існуванням священика. Цілком можливо, він відчував повагу до місіонера та його обов’язків, і навіть був готовий не звертати уваги на такі ознаки релігійного культу, як каплиця та вівтар. Журналіст схвалив програму священика, а особливо її соціяльну частину, і навіть запропонував виконувати роль живого телеграфу, сповіщаючи світ про те, як ця програма втілюється в життя. Натомість, отець Бравн подумав, що журналіст, який змінив свою ворожість на симпатію, викликає у нього ще більший неспокій.

Містер Пол Снейт почав енергійно рекламувати отця Бравна. Він відсилав у свою газету на Середній Захід багатослівні і гучні панегірики, фотографував бідолашного місіонера у всяких-превсяких неофіційних ситуаціях, а потім ці фотографії у збільшеному вигляді з’являлися на перших сторінках недільних американських газет. Висловлювання отця Бравна він перетворював на гасла і безупинно представляв їх світу як «одкровення преподобного отця з Південної Америки». І якби американська публіка трохи менше любила сенсації, то досить швидко отець Бравн, як то кажуть, їй приївся б. Однак священик почав отримувати вигідні та наполегливі запрошення прочитати в Сполучених Штатах курс лекцій, а коли він відмовлявся, то йому ввічливо пропонували ще вигідніші умови. Завдяки ініціятиві містера Снейта, про отця Бравна почали писати детективні історії у стилі Шерлока Холмса, а до героя цих оповідань люди почали звертатися по допомогу. Відтоді священик хотів лише одного — щоб йому дали святий спокій. І саме тоді містер Снейт почав задумуватися над тим, чи не варто було б отцю Бравну, так само, як колись Шерлоку Холмсу, на якийсь час зникнути, впавши зі скелі. Священик ладен був погодитися на що завгодно, аби лиш йому дали спокій. Його відповіді на листи зі Сполучених Штатів ставали все коротшими, а коли він писав останній лист, то важко зітхав.