Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Отця Бравна терміново викликали на прохання Патрика Ройса, велетня-секретаря, котрий у минулому належав до богеми. Ройс був ірландцем, він належав до того типу католиків, котрі ніколи й не згадують про своє віровизнання, поки не потраплять в якусь халепу. Та навряд чи прохання Ройса виконали б настільки швидко, якби один із детективів не був другом і прихильником приватного детектива Фламбо, це ж неможливо — бути другом Фламбо й не наслухатися нескінченних розповідей про отця Бравна. Отож поки молодий детектив на ім’я Мертон полями вів низенького священика до залізниці, їхня бесіда була набагато конфіденційнішою, ніж цього можна було сподіватися від цілком незнайомих людей.

— Наскільки я розумію, — відверто сказав містер Мертон, — у цьому всьому важко знайти якийсь смисл. Тут немає кого підозрювати. Маґнус — набундючений старий дурень; він надто дурний для того, щоб бути вбивцею. Ройс вже віддавна був найкращим другом баронета, а його донька, це поза сумнівом, просто обожнювала батька. Крім того, це просто безглуздо. Хто міг убити такого веселого старигана, як Армстронґ? Хто підняв би руку, щоб пролити кров людини, котра розважала всіх пообідніми балачками? Це все одно, що вбити Різдвяного діда.

— Так, це був веселий дім, — погодився отець Бравн. — Це був веселий дім, поки господар був живий. Як ви думаєте, після його смерти в домі також пануватиме радість?

Мертон здригнувся й зацікавлено подивився на співрозмовника.

— Після його смерти? — перепитав він.

— Так, — безпристрасно продовжував священик, — господар був веселуном. Та чи він зумів передати свою веселість? Будьмо відвертими, хіба в будинку є ще хтось, кого можна назвати веселим?

У мозку Мертона ніби відчинилося віконце, і у ньому з’явилося дивне світло здивування, котре вперше за увесь час освітило те, що було відомо з самого початку. Він часто заходив до Армстронґів у дрібних справах, котрі йому доручав старий філантроп, і тепер йому пригадалося, що атмосфера в будинку була справді похмурою. В кімнатах з високими стелями було дуже холодно, оздоблення було посереднє й провінційне, у коридорі, де постійно гуляв вітер, світилися слабкі електричні лампи і їхнє світло не надто відрізнялося від місячного. І хоча рум’яне обличчя старого, його срібно-сива борода освітлювали кожну кімнату і кожен коридор, де він проходив, вони не залишали після себе жодного тепла. Безсумнівно, це відчуття примарного дискомфорту частково було спричинене надзвичайною життєрадісністю та експресією господаря, йому не були потрібні лампи чи печі, як він казав, тому що його зігрівало власне тепло. Та коли Мертон пригадав інших мешканців, то мусив визнати, що вони були лише тінями свого господаря. Похмурий слуга з його жахливими чорними рукавицями був схожий на персонажа з нічних жахіть, секретар Ройс, здоровань у твідових штанях, котрий нагадував бика, носив коротку борідку, та в цій солом’яно-світлій бороді почала дивно проблискувати перша сивина, а широке чоло було всіяне зморшками. Він, звичайно ж, був добродушний, але якийсь сумний, і виглядав так, ніби його в житті спіткала якась велика невдача. А донька Армстронґа виглядала так, ніби й не була його донькою, у неї було надзвичайно бліде й чутливе обличчя. Вона була граціозною, та в її постаті відчувалося якесь тремтіння, через що вона нагадувала осику. Інколи Мертон думав, що вона, напевно, дуже боїться гуркоту потягів.

— Розумієте, — сказав отець Бравн, скромно кліпаючи очима, — я зовсім не впевнений, що веселість Армстронґа була приємна для інших мешканців цього будинку. Ви кажете, що ніхто не міг убити такого чудового старигана, а от я в цьому не впевнений; ne nos inducas in tentationem. [11] І не введи нас у спокусу (лат.). Якби я і вбив когось, — просто додав священик, — то це був би якийсь оптиміст.

— Чому? — здивовано вигукнув Мертон. — Ви вважаєте, що люди недолюблюють веселість?

— Люди люблять, коли хтось часто сміється, — відповів отець Бравн, — та я не думаю, що вони люблять, коли хтось постійно посміхається. Веселість без гумору — дуже надоідлива справа.

Якийсь час вони йшли мовчки вздовж зеленого пагорба над залізницею, а коли дійшли до довгої тіні будинку Армстронґів, отець Бравн раптом сказав, ніби хотів відігнати від себе неприємну думку, а не висловити її серйозно:

— Звичайно ж, у вживанні алкоголю немає нічого ні доброго, ні поганого. Та чомусь мені видається, що таким людям, як Армстронґ, інколи треба випити келих вина, щоб стати трохи сумнішими.