Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

У кожній з гарячих і таємничих країн, у котрих йому довелося побувати, він заводив гарем, катував свідків, накопичував нечисте золото. Звичайно, він, відкрито дивлячись у вічі, сказав би, що робить усе це на славу Господа. Моє богослов’я спонукає мене, щоб запитати: якого Господа? В усякому разі кожне таке зло відкриває нові двері в пекло, котрі ведуть з одного пекельного кола в інше. Справа не в тому, що людина стає все більш нестримною й дикою, а в тому, що робиться щораз підлішою. Через якийсь час Сент-Клер заплутався в хабарництві й шантажах, йому було потрібно все більше й більше грошей. Коли настав час битви біля Чорної ріки, він опустився настільки низько, що його місце було лише в найнижчому пекельному колі Данте.

— Що ви маєте на увазі? — запитав його приятель.

— А ось що, — рішуче сказав священик і раптом показав на калюжку, затягнену тоненьким льодом, котрий поблискував у місячному світлі. — Ви пам’ятаєте, кого Данте поселив в останньому, льодяному колі пекла?

— Зрадників, — сказав Фламбо й здригнувся. Він подивився довкола на неживі дерева, отруйні й непристойні контури ландшафту й на мить уявив себе Данте, а священика з його струмуючим голосом — Віргілієм, котрий веде його по країні вічних гріхів.

А голос продовжував:

— Як ви знаєте, Олів’є був донкіхотом, він заборонив шпіонаж і секретні служби. Однак, як це інколи буває, поза його спиною цих правил не дотримувалися. І порушником був наш старий знайомий Еспадо — той самий яскраво одягнений денді, котрого називали Стерв’ятником через його гакоподібний ніс. Вдаючи зі себе благодійника, він нишпорив серед солдатів англійської армії, поки врешті не знайшов продажну шкуру, котрою виявився — милий Боже! — той, хто стояв на чолі всієї армії. Сент-Клерові негайно були потрібні гроші, гори грошей. Лікар, котрий потім дискредитував цю сім’ю, ще тоді погрожував тими викриттями, на котрі він потім усе ж наважився, але швидко перестав. Подейкували про якісь жахливі й доісторичні діяння англійського євангелика в Парк Лейн, про злочини, котрі не набагато кращі, ніж людські жертвоприношення або продаж людей у рабство. Генералові були необхідні гроші на придане для доньки, для нього слава, котра супроводжує багатство, була настільки ж важлива, як і саме багатство. Він розірвав останню нитку, шепнувши кілька слів бразилійцям, і багатство полилося до нього від ворогів Англії. Та з Еспадо-Стерв’ятником розмовляв ще один чоловік. Якимось чином похмурий молодий майор з Ольстеру зумів здогадатися про цю огидну справу, і, коли вони з генералом неквапом прямували дорогою до моста, Мюррей сказав йому, що той повинен негайно піти у відставку, в іншому випадку він постане перед військовим судом і його розстріляють. Генерал зволікав з остаточною відповіддю, поки вони не підійшли до тропічних дерев біля мосту, і там, на березі річки, біля пальм, освітлених сонцем (я бачу це, ніби на картині), генерал витягнув свою шпагу й убив майора.

Зимова дорога замерзла, її оточувала темна гущавина. Фламбо побачив далеко попереду нечіткий ореол, котрий виник не від місячного чи зоряного світла — це був вогонь, котрий запалила рука людини. Розповідь священика майже добігла кінця, а Фламбо все дивився на це світло.

— Сент-Клер був породженням пекла, справжнім. Ніколи, я ладен заприсягтися, він не виявив такої ясности мислення й сили, як тоді, коли тіло бідного Мюррея лежало біля його ніг. Ніколи, у жодному з його тріумфів, як правильно помітив капітан Кейт, цей обдарований чоловік не був настільки блискучим, як у цій останній битві. Він холоднокровно подивився, чи на його зброї не залишилася кров Мюррея, й побачив, що кінчик шпаги, котрою він заколов майора, залишився в тілі жертви. Він поглянув спокійно, так ніби дивився з вікна клубу, щоб передбачити можливі наслідки. Зрозумів, що люди все одно знайдуть підозріле тіло, витягнуть підозрілий уламок шпаги, помітять невідомо чому зламану шпагу. Сент-Клер убив, але не змусив замовкнути. Та його владний розум піднявся проти такої несправедливости, бо був ще один вихід. Він міг би зробити труп менш підозрілим. А для цього треба його сховати між іншими трупами. Через двадцять хвилин вісімсот англійських солдатів рушили назустріч своїй смерті.

Тепле світло з-поза зимового лісу мерехтіло все яскравіше, сильніше, і Фламбо прискорив ходу. Отець Бравн також пришвидшив крок, але видавалося, що розповідь його повністю захопила.

— Такою була доблесть цієї тисячі англійських солдатів і геніяльність їхнього командира, що якби вони без зволікання атакували висоту, то цей божевільний марш-кидок міг закінчитися перемогою. Та зла доля грала ними, ніби пішаками, і в неї була інша мета й інші міркування. Вони мусили стирчати в болотах до того часу, поки видовище мертвих воїнів англійської армї не стало звичним. І потім — велична сцена: сивоволосий і майже святий солдат віддає свою зламану шпагу, щоб припинити кровопролиття. О, для експромту все було організовано досить добре. Та мені видається (щоправда, я не можу цього довести), що, поки всі сиділи в кривавому болоті, хтось засумнівався і… здогадався.