Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Дорога через лісову гущавину почала підніматися вверх, і отець Бравн зупинився, перевів подих і діловито продовжував свою розповідь:

— Лише місяць чи два тому в Англії помер один бразильський чиновник, перед смертю він посварився з Олів’є і залишив країну. Він був добре відомою постаттю і на батьківщині, й на континенті. Іспанець на ім’я Еспадо, я знав його особисто — жовтолиций старий денді з гакоподібним носом. З деяких приватних причин я здобув дозвіл і оглянув документи, котрі залишилися після його смерти. Він, звичайно ж, був католиком, і я був з ним до кінця. Серед його документів не було нічого, що могло би по-новому висвітлити справу Сент-Клера, окрім п’яти чи шести учнівських зошитів, котрі були щоденником якогось англійського солдата. Я можу лише здогадуватись, що бразилійці знайшли це на комусь із убитих. Як би не було, останній запис у щоденнику зроблено напередодні битви.

Та опис останнього дня цього бідаки обов’язково варто прочитати. Я взяв цей щоденник із собою, та зараз настільки темно, що нічого не вдасться. Я вам коротко розповім. Перша частина щоденника переповнена жартами, котрі, напевно, були поширені серед солдатів, про якогось чоловіка, що його називали Стерв’ятником. Важко сказати, чи він був одним із них, можливо, він навіть не був англійцем, хоча про нього не говорять як про ворога. Швидше за все, це був якийсь місцевий посередник, може, журналіст або провідник. Він про щось розмовляв наодинці зі старим полковником Клансі, та частіше бачили, як він розмовляє з майором. Цей майор займає важливе місце в розповіді солдата — це був худорлявий темноволосий чоловік на ім’я Мюррей, пуританин, родом з північної Ірландії. У розповіді багато жартів про контраст між суворістю цього ольстерця й веселістю полковника Клансі. Також трапляються жарти про яскравий одяг Стерв’ятника.

Та вся ця легковажність зникає, коли з’являються перші ознаки тривоги. Позаду англійського табору, майже паралельно до річки, пролягала одна з небагатьох великих доріг. На заході вона звертала до річки, перетинаючи її на мості. На сході дорога знову заглиблювалася в лісові нетрі і дві милі далі стояв наступний англійський аванпост. Того вечора солдати помітили вдалині блиск зброї й почули тупіт легкої кавалерії, і навіть простакуватий автор щоденника здогадався, що це їде генерал зі своєю свитою. Вояка сидів на великому білому коні, котрого ми так часто бачили в ілюстрованих виданнях і на академічних картинах; можете бути певні, що привітання, котре йому влаштували солдати, не було лише церемонією. Генерал не марнував часу, зістрибнув із сідла, відразу підійшов до групи офіцерів і почав енергійну й конфіденційну розмову. Наш невідомий приятель, автор щоденника, помітив, що генерал особливо охоче обговорює справи з майором Мюрреєм, але такий вибір генерала виглядав доволі природно. Обидвоє були створені для взаєморозуміння, обидвоє, як-то кажуть, «читали свої Біблії» й належали до старого, євангелічного типу офіцерів. Як би там не було, достеменно відомо, що коли генерал знову сідав у сідло, то продовжував серйозну розмову з Мюрреєм, а коли кінь поволі йшов дорогою, високий ольстерець продовжував іти, тримаючи коня за вуздечку і продовжуючи бесіду. Солдати спостерігали за ними, поки вони не зайшли в ліс, де дорога повертала до річки. Полковник повернувся до свого намету, солдати зайняли свої позиції. Автор щоденника затримався на якихось кілька хвилин і побачив щось дивовижне.

Великий білий кінь, котрий щойно повільно йшов дорогою, ніби на параді, галопом побіг до табору, так ніби переможець на якихось божевільних перегонах. Спочатку солдати подумали, що кінь скинув вершника, та потім побачили, що це генерал, котрий був чудовим вершником, жене коня. Кінь і вершник підлетіли до них, ніби вихор. Генерал зупинив коня і з палаючим обличчям і голосом, котрий був подібний на сурми Страшного суду, наказав негайно покликати полковника.

Я помітив, що в мисленні таких людей, як автор щоденника, всі ці події нагромаджувалися одна на одну, як колоди дерев на лісоповалі. Ще добре не прокинувшись і ледь не падаючи, солдати шикуються й довідуються, що мають негайно розпочати атаку й перейти через річку. Їм повідомляють, що генерал і майор знайшли щось біля моста і це єдиний спосіб урятувати життя. Майор негайно повернувся в тил, щоб покликати на допомогу резерви, котрі стоять біля дороги. Однак сумніваюся, щоб підкріплення прийшло вчасно. Вони повинні були перейти річку вночі та зранку захопити висоти. Цим зворушливим описом нічного походу щоденник раптово закінчується.