Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Фламбо підійшов до відчинених дверей і почув, що сходами піднімається поліція. Він повернувся й сказав:

— Ви повинні були дуже уважно придивлятися до всього, якщо так швидко розкусили, що Калон — злочинець.

Отець Бравн здивувався.

— А! Його? — сказав він. — Ні, я намагався зрозуміти міс Джоан і цю чорнильну ручку. А про те, що Калон — злочинець, я знав, перш ніж увійшов до цього будинку.

— Ви, напевно, жартуєте! — вигукнув Фламбо.

— Та ні, я цілком серйозно, — відповів священик. — Кажу ж вам, я знав, що він — злочинець, перш ніж довідався, що він накоїв.

— Але як?!

— Цих язичницьких стоїків, — задумливо сказав отець Бравн, — завжди підводить їх сила. Почувся гуркіт і крик, а священнослужитель Аполлона не здивувався й не оглянувся. Я не знав, що сталося. Але зрозумів, що він цього чекав.

Тисячі рук лісу сіріли, а мільйони його пальців — сріблилися. В темному зелено-синьому небі, схожому на сланець, холодно блищали зорі, нагадуючи уламки льоду. Вся ця лісиста й мало заселена місцина заклякла від лютого морозу. Чорні порожнечі між стовбурами дерев виглядали, як безмежні чорні печери скандинавського пекла, у котрому було страшенно холодно. Навіть прямокутна кам’яна вежа церкви була повернена на північ, як язичницькі храми, і трохи нагадувала варварську вежу, побудовану на скелі на побережжі Ісландії. Для дослідження кладовища це була не найвдаліша ніч. Та, з іншого боку, його все ж варто було оглянути.

Кладовище було розташоване на пагорбі, що нагадував плече, над попелястими пустками лісу, і було заросле зеленим дереном, котрий у зоряному світлі виглядав сріблястим. Більшість могил лежала на схилі, а стежка, що вела до церкви, була стрімка, наче сходи. На вершині пагорба, у найбільш видному місці, стояв пам’ятник, котрий і прославив цю околицю. Він контрастував з іншими невиразними могилами. Його автором був один із найвідоміших скульпторів сучасної Европи; та слава митця зблідла у блиску слави того, чий образ він відтворив. Зоряне світло ніби тонким срібним олівцем змальовувало масивну металеву постать солдата, котрий лежав, склавши сильні руки у вічній молитві, а велика голова спочивала на зброї. На достойному обличчі була борода, точніше, бакенбарди у старому важкуватому стилі полковників. Мундир із декількома простими деталями, був сучасною військовою формою. Праворуч лежала шпага з відламаним гострим кінцем, ліворуч — Біблія. У сонячні літні дні сюди в переповнених екіпажах приїздили американці й довколишні мешканці, котрі цікавилися культурою, щоб подивитися на цей пам’ятник. Та навіть у такі дні вони відчували смуток цієї лісистої місцини й мовчазної церкви. В цю морозну темну ніч посеред зими можна сподіватися, що тут нікого не буде. Проте в тиші закляклого лісу заскрипіла хвіртка і дві тьмяні постаті в чорному почали підніматися стежкою до могили.

У слабкому зоряному світлі було лише видно, що обоє одягнені в чорне, один з них височезний, а інший (можливо, через контраст) — приголомшливо-низький. Вони підійшли до пам’ятника відомого героя й упродовж кількох хвилин роздивлялися його. Поблизу нікого не було, принаймні живого, і хвороблива уява могла би підкинути сумнів, чи несподівані гості насправді живі. В будь-якому разі початок їхньої розмови виглядав доволі дивно. Після короткої мовчанки низький чоловік промовив до іншого:

— Де розумна людина ховає камінець?

Високий чоловік тихо відповів:

— На березі.

Низький кивнув головою і після павзи продовжив:

— А де розумна людина ховає листок?

Високий відповів:

— У лісі.

Вони знову помовчали, й тоді високий чоловік продовжив:

— Ви хочете сказати, що коли розумному чоловікові треба було сховати діямант, то він сховав його серед фальшивих прикрас?

— Ні, ні, — сміючись відповів низький співрозмовник, — минуле залишимо в минулому.

Він кілька секунд потупотів змерзлими ногами й продовжував:

— Я взагалі думав не про це, а про дещо інше. Про щось доволі дивне. Ви б не могли запалити сірник?

Велетень понишпорив у кишені, і через мить сірник загорівся, а його вогник золотисто освітив пласку частину монументу. На ній були вирізані чорні літери. Ці слова шанобливо читали натовпи американців:

На священну пам’ять Генерала Сера Артура Сент-Клера, Героя і Мученика, котрий завжди перемагав своїх ворогів і завжди шкодував їх, і котрі врешті віроломно зрадили його. Нехай Господь, у котрого він вірив, винагородить його і відімстить за нього.